Уявна перемога російської дипломатії на Балканах

Белградські домовленості спецпредставника Росії у справах Югославії Віктора Черномирдіна, президента Фінляндії Мартті Ахтісаарі та президента Югославії Слободана Мілошевича свідчать, що найближчим часом може бути розв'язано одну з найгостріших міжнародних проблем. 

Разом із тим, навряд чи можна назвати зазначені домовленості перемогою російської дипломатії на Балканах.

По-перше, Москві вдалося «зберегти обличчя» на міжнародній арені, не зірвавшись при цьому в безодню масштабної конфронтації зі світовою спільнотою. Але за зовнішньополітичною активністю в урегулюванні косовської кризи бачиться намагання Кремля компенсувати об'єктивне послаблення ролі Російської Федерації у світовій системі міжнародних відносин.

По-друге, очевидна й нездатність Росії чинити реальний вплив на дії НАТО в Югославії. Вбачається, що країни НАТО запросили Москву взяли участь в якості миротворця на нинішній стадії конфлікту для того, щоб приховати реальний стан речей, а саме тактичну перемогу Слободана Мілошевича. Тобто сьогоднішні лаври Москви схожі з лаврами «малюка Цахеса» з відомої казки Гофмана.

По-трете, вимушено сконцентрувавши основні зовнішньополітичні зусилля на одному напрямі, російська дипломатія діяла в режимі катастрофи. Результатом стало певне зростання геополітичного значення Росії на глобальному рівні при значному зменшенні політичного впливу Москви на регіональному рівні. Прикладом є динаміка розвитку ГУУАМ, останні заяви політичного керівництва Азербайджану та Грузії.

У цьому контексті доцільно окреслити перспективи розвитку міждержавних політичних відносин України й Росії.

Із самого початку Балканської війни намітилися принципові розбіжності в зовнішньополітичних позиціях Києва й Москви, що зовсім не сприяло прогресу двосторонніх відносин. Насамперед йдеться про наявні відмінності в підходах держав до оцінки дій учасників конфлікту в Косово — НАТО та Югославії.

Прогнозувати можливий вплив на українсько-російські двосторонні політичні відносини останніх домовленостей із припинення вогню в Югославії за участю Росії певною мірою дозволяє перебіг подій навколо врегулювання іншого конфлікту — придністровського. Москва лише нещодавно погодилася на присутність українських спостерігачів та до останнього часу опирається направленню українського миротворчого підрозділу.

Україна висунула власні пропозиції щодо врегулювання югославського конфлікту, збереження територіальної цілісності Молдови та розробки автономного статусу Придністров'я, що стало головною причиною значного посилення політичного тиску Москви на офіційний Київ, нехтування формату та термінів переговорного процесу.

Вперше з початку існування СНД колишній голова російського уряду Євген Примаков відмовився зустрітися зі своїм українським колегою під час квітневого засідання голів урядів СНД. Двічі були відкладені зустрічі голів урядів двох країн у Києві, які були заплановані на першу і третю декади квітня.

У зв'язку з демаршем екс- голови російського уряду не відбулося запланованого на квітень засідання чотиристоронньої комісії з питань врегулювання конфлікту в Придністров'ї. У цьому засіданні, крім Примакова, мали брати участь президенти України й Молдови Леонід Кучма і Петру Лучинський, а також лідер Придністров'я Ігор Смирнов.

Водночас значно жорсткішою у квітні — травні стала позиція Москви щодо розвитку двостороннього українсько-російського економічного співробітництва.

Україна не отримала політичних дивідендів у балканській дипломатії. Але найбільш значимим досягненням белградських домовленостей як для українського, так і для російського суспільства стало розуміння, що час колективного запаморочення розуму минає.