Вчорашні міфи східних слов’ян
В останній день травня в Москві розпочнеться з’їзд слов’янських народів. Запрошено президентів Росії, України та Білорусі. Головна мета — «поглиблення економічного та культурного співробітництва». Лукашенко вже погодився. Путін дав доручення вивчити форму своєї участі. Кучма поки що не відреагував.
Все добре. Мета — чудова. Місце проведення — знайоме, учасники — теж.
Щоправда, чомусь не залишає відчуття чогось недовисказаного. Наприклад, досі не доводилося чути про з’їзди германських (англійці, німці, шведи, норвежці, датчани, нідерландці, фламандці та інші) або ж романських (французи, італійці, іспанці, португальці) народів заради поглиблення економічного та культурного співробітництва.
Та й самообмеження організаторів з’їзду не може не дивувати. Навряд чи хто зможе сказати, що болгари, чехи, словаки, поляки, серби, хорвати, словенці, мусульмани-боснійці, македонці — менші чи гірші слов’яни за росіян, українців та білорусів. Напевно, вони б дуже образилися. Тим більше, що деякі моменти зі спільної слов’янської культурної спадщини з цих народів — в значно більшій пошані, ніж на теренах колишнього СРСР. І якщо же вести мову про поглиблення культурної співпраці — то логічно було б звернутися, мабуть, до них. І тим більше — якщо говорити про економічне співробітництво слов’янських народів. Оскільки всі слов’янські країни за темпами свого економічного розвитку, інтеграції до світових та європейських структур значно випередили пострадянські країни, і цей розрив iз часом лише наростає. І жоден з цих народів за останні півтораста років не виступав з панславістськими та подібними пропозиціями, ще й досі є популярними в Москві.
Поглиблення співпраці на всіх можливих напрямках — річ дуже добра. Особливо, коли йдеться про витіснення, зокрема, української продукції з російського ринку за допомогою «антидемпінгових» розслідувань. Поглиблення культурної співпраці — річ справді чудова. Особливо, коли уявити, що багато хто навіть iз сьогоднішніх українців, росіян, білорусів просто не читав Достоєвського і ніколи не чув про Рахманінова та Тропініна — а що вже говорити про Янку Купалу, Коцюбинського, Сковороду, Котляревського?
Однак з’їздом по економічному провалу та безкультур’ю — звучить просто смішно. Важко сказати, чи йдеться просто про відчуття «меншовартості», чи про бажання самоізолюватися від загальних процесів, чи про щось інше.
Міф про «слов’янське братство» не може бути відповіддю на міф «нас не чекають на Заході». Так само як міфічною є можливість нарощування контактів із Заходом ціною відмови від співробітництва з Росією, Білоруссю, Казахстаном, Грузією. Особливо, коли врахувати, що в сьогоднішній Москві, яка декларує перш за все прагматичність, у міфи та емоції вже просто не вірять.
Все ж, що стосується «слов’янства», дуже сильно відгонить у кращому випадку вчорашнім днем. Яким, тим не менш, як свідчить повсякденна практика, усе ще живе досить велика частка і українців, і росіян, і білорусів.
