Вірменська надія
Свого часу саме небажання першого президента незалежної Вірменії Левона Тер-Петросяна зважати на реальні підсумки виборів глави держави коштувало йому політичної кар’єри. Тер-Петросян поховав не тільки своє президентство — він поховав і кар’єру свого головного опонента екс-прем’єра Вазгена Манукяна, який, найiмовiрнiше, — принаймні так вважала опозиція, і до її думки прислухалися міжнародні спостерігачі — виграв ті вибори. Коли після відставки Тер-Петросяна відбулися дострокові вибори президента Вірменії, Манукян поступився на них новому прем’єру і колишньому карабахському президенту Роберту Кочаряну, який донині очолює країну. Але чому? А тому, що, відстоюючи свою владу, Тер- Петросян був змушений вдатися до допомоги силових міністрів. Силовики президенту допомогли, але їм це сподобалося, і вони швидко зрозуміли, що президент їм не потрібен. Запрошення карабахського лідера у прем’єри було наступним етапом операції з посилення спецвідомств. Ну і, зрозуміло, консервації самого карабахського конфлікту: адже саме невизначеність з Карабахом робить Вірменію вічною заложницею силовиків. А для такої консервації потрібен був президент iз Карабаху, а не якийсь там штатський. Так колишній карабахський польовий командир Роберт Кочарян — по суті внаслідок військового перевороту, а вже потім після президентських виборів — став лідером Вірменії.
Проте альтернативний шлях розвитку завжди був — спочатку в особі Манукяна, який змагався з Тер-Петросяном, потім в особі колишнього першого секретаря ЦК Компартії Вірменії Карена Демірчяна, який програв президентські вибори, але зумів як спікер парламенту до своєї трагічної смерті значно обмежити вплив президента та його союзників- силовиків, ось тепер в особі Демірчяна-молодшого, Степана. І річ не в тому, хто компетентніший. А річ у виборі між моделлю країни, що воює, цілком залежить у своєму протистоянні тюркським сусідам від зовнішньої підтримки, криміналізується та бідніє, і моделлю країни європейської, здатної до компромісів і добросусідства навіть з тими, кому не вдавалося впродовж сторіч показати себе ощасливленими діалогом з вірменами. Роберт Кочарян — це стабільність і незмінність нинішнього існування. Будь-який інший президент — це все ж таки надія на краще. І вона у вірменському суспільстві є.
Бо якби цієї надії не було, Роберт Кочарян був би проголошений переможцем вже в першому турі і зараз би приймав вітання. І річ не в тому, хто скільки набрав дійсно — на пострадянському просторі завжди набирають саме стільки, скільки потрібно на даний момент. Річ у тому, що Роберт Кочарян не став переступати ту межу, через яку не побоявся перейти Левон Тер-Петросян і не став позбавляти суспільство надії на те, що воно здатне саме обирати свою долю. Шансів програти вибори у другому турі у діючого президента майже немає. Тож навіщо провокувати опозицію на вуличні виступи? Краще дати їй можливість гідно програти біля виборчих урн — прозорих, як майбутнє Вірменії Роберта Кочаряна…
