Вірним курсом стрічкою Мьобіуса

Лише 57 росіян зі 100 опитаних соціологами «Левада-центру» у травні цього року вважають за необхідне наявність у країні політичної опозиції. При цьому цілком упевнені в цій необхідності лише 18 із них, решта 39 обмежуються припущенням «скоріше, так». Такого низького показника не було раніше ніколи. І ніколи не було так багато тих, хто вважає опозицію непотрібною — 23 відсотки. Кожен п’ятий із відповіддю зволікав, що, втім, теж не дивно.

Соціологи спостерігають падіння минулих рекордів по всьому спектру досліджень. Ніколи не був таким популярним президент. Травневий електоральний рейтинг Путіна досяг, за даними «Левада-центру», 81 відсотка. За даними фонду «Громадська думка», за нього сьогодні проголосували б 67 відсотків, рейтинг довіри за дослідженнями ВЦВГД ледь знизився у червні та склав 64 відсотки.

І у соціологів немає жодних сумнівів щодо імпульсу, який так сколихнув громадську думку, — Україна.

ЛУКАВІ ЦИФРИ

Здавалося б, тут уже нічим не здивувати: росіяни вдячні своєму президентові за повернення Криму, країна піднімається з колін зусиллями і знову б’ється з фашизмом. За нинішні звершення, як стверджує соціологія, народ готовий пробачити, зрозуміти і навіть не помічати того, за що він владу винив або як мінімум, приймав як безрадісну даність. 2013 року половина опитаних громадян описувала владу як «людей, заклопотаних лише своїм матеріальним і кар’єрним благополуччям». Через рік (а насправді, декілька місяців, а якщо зовсім уже відверто, то тижнів) такий погляд на речі зберегли всього 36 відсотків. «Це хороша команда політиків, яка веде країну правильним курсом», — так вважали 26 відсотків опитаних навесні 2008 року, який незабаром, після війни в Південній Осетії, стане прологом великої політичної епохи. Потім ця впевненість поступово розсіювалася — у березні 2013 року так вважали вже лише 15 відсотків. Але Крим повернули, і тих, хто вірить у владні чесноти, вже знову 22.

У березні 2001-го йшла війна в Чечні і вибухали будинки та метро, і 53 росіяни з 100 були так стривожені навалою всесвітнього ваххабізму на Росію, що вважали інтереси держави важливішими за інтереси окремої людини. Лише 37 відсотків вважали інакше. На початку 2005 року позначилося одужання, і з рахунком 52:41 переважали «індивідуалісти». Але тепер, після Криму, країна знову в облозі, і знову 47 відсотків проти 39 готові поступитися інтересами конкретної людини заради держави. Правда, коли йдеться не про абстрактну «окрему людину», а особисто про респондента, інтереси держави відстоюють лише 23 відсотки — проти 69, і це співвідношення дивним чином не залежить ні від Криму, ні від міжнародного тероризму.

Словом, нація у хвилини небезпеки має бути єдиною, заради величі країни кожен повинен поступитися частиною особистої свободи, рівень внутрішнього лукавства при відповіді на ці питання постійний, і, напевно, тут мало що змінилося з радянських часів, просто із зрозумілих причин немає з чим порівняти нинішню соціологію. Але, як говорив сам Юрій Левада, один із провідних російських соціологів, на честь якого і названий створений ним центр, цифри зібрати може кожен. «А найцікавіше в соціології — це їх пояснити».

УКРАЇНА ЯК ОСТАННІЙ РЕВАНШ

Ті, хто схвалює приєднання Криму, вважає непотрібною опозицію — ця кореляція невблаганна. Ті, хто впевнений, що в Україні переміг фашизм, готовий виявити поблажливість до влади і визнати за нею ті доброчесноти, які були непомітні ще вчора. Кореляційні стінки не вперше розділяють росіян на соціологічні групи, непереступальність яких сама по собі — неабиякий феномен. Так було і в чеченську війну, і в грузинську, але так, як тепер, у ході всенародного чекання українських розв’язок, не було ніколи.

Соціологи повинні не лише аналізувати, але і пам’ятати, тому що їхній аналіз на добру половину — динаміка. Вони пам’ятають, як на початку 90-х серед громадян панувало нескороминуще самознищення: ми — гірші у світі. Нинішній керівник «Левада-центру» Лев Гудков якось згадував: тоді панувало загальне переконання в тому, що ми — приклад людству, як не треба жити. При цьому можна було ставитися до влади як до п’яниць і зрадників національних інтересів, але одне було непорушним: кожен фотознімок глави держави в компанії з усміхненим президентом США або федеральним канцлером Німеччини  пунктів зо два піднімав рейтинг влади: народові подобалося те, що ми — серед інших і, які не є, але з цими іншими разом. Що сприймалося, як деяка надія — при міцніючій упевненості в тому, що раз такими ж ми не будемо, то і нічого хорошого там немає.

Це внутрішньо суперечливе відчуття не могло не шукати виходу, угамування або трансформації. Або, як на зламі тисячоліть, можливо, здогадалася влада — реваншу. Спочатку за все відповіли чеченці — за шокову терапію, за Берлінську стіну, за відсутність черевика, яким можна було гримнути на Генасамблеї. Потім грузини — за те ж, плюс американці та Косово, далі за списком. Але остаточно і всеосяжно цей список верстався після Майдану. Ніщо раніше так не відкривало шлюзи в російській громадській думці, як Україна.

І річ не лише в тому, що саме до весни 2014 року влада оголосила дозволеним і благопристойним те, що раніше вважалося не комільфо. Можливо, тому і зникли останні заборони, бо йшлося про Україну. Звичайно, чеченці всі як один оголошувалися злочинцями і бандитами, особливо в другу війну, яка якраз і була реваншем за першу. Звичайно, Грузії пригадали все: і Шеварднадзе, який продав СРСР, і Саакашвілі, який зрадив вікову дружбу, і кисле вино. Але все це було непорівнянним за своєю значимістю з Україною. Росіяни, можливо, не без підстав, але все одно з перебільшеними ревнощами підозрювали українців у тому, що вони вважають себе і до цього дня як мінімум другими серед рівних. Кращою відповіддю на ці претензії було відмовити їм у праві вважатися самостійним народом узагалі, і ця полеміка вважалася літературно-політичною нормою — хоч серйозно, хоч як напівжарт.

БЕЗ «РОСІЙСЬКОГО МАРШУ»

Українці, а не грузини, не білоруси і навіть не литовці, залишалися в глибині російської душі головними руйнівниками СРСР, останнього і тому найбільш гармонійного втілення мрії про імперію. Саме Київ, вважають вони, завдав невиправної образи. Багато хто на пострадянському просторі розвивався таким же злодійкуватим, як російські, ритмами, але лише в Україні ця схожість так впадала в очі, ніби ми і справді були єдиним і дивним економічним простором. Найзапеклішою буває не лише внутрішньовидова боротьба, але і внутрішньовидова спорідненість. Особливо, коли порівнянні масштаби. У Росії зазвичай слухають владу, і як тільки влада дозволила говорити, те, що вона пропонує думати, кількість росіян, які симпатизують Україні, знизилася у порівнянні з лютим майже в два рази — з 66 до 35 відсотків. І майже вдвічі більше стало тих, хто ставиться до неї погано: 49 відсотків замість 26. А 69 відсотків готові підтримати дії влади в Україні, 90 відсотків щасливі, що повернули Крим.

І ніколи ще ті, хто раніше вважав себе лібералами, не відчували того забутого комфорту викриття невдоволених владою, як тепер, після і під час подій в Україні.

І вже анітрохи не більш осмисленим, ніж полеміка про курку і яйце або пошук правильної сторони на стрічці Мебіуса, стає встановлення того, що первинне: імперське самоствердження чи Фроммівська втеча від свободи. Соціологи, до речі, спостерігають зміну ставлення росіян навіть до націоналізму. Про це свідчить щойно опублікована доповідь «Національне питання в Росії у контексті української кризи» агентства соціальних технологій «Політех». 53 відсотки опитаних, за традицією, що склалася, вважають те, що відбувається в Україні, націоналістичним переворотом. Але цікавим видається тут інше: 58 відсотків, як виявилось, негативно ставляться і до націоналістів у Росії. З чого деякі спостерігачі роблять висновок: український націоналізм так налякав росіян, що вони готові боротися із націоналістами у себе.

Зниження рівня ксенофобії спостерігає і Григорій Верховський, керівник центру «Сова», який займається моніторингом міжетнічних конфліктів, і йому не довіряти немає жодних підстав. Він, правда, в інтерв’ю «Комерсантові» висловив припущення, що це викликано переляком від пропаганди, і тому недовговічне».

Є ще одна гіпотеза. Навіщо російському громадянинові самодіяльні ксенофоби, якщо його тугу за національною величчю з таким розмахом державної програми вгамувала сама влада?