Війна без альтернативи

Вибори у США були тісно пов’язані з іракською проблемою, яка стала однією з найпопулярніших тем дискусії між чинним президентом і його колишнім конкурентом від Демократичної партії Джоном Керрі. Драматичне зростання кількості партизанських нападів і терористичних акцій в Іраку протягом серпня — жовтня 2004 року природним чином позначилось і на виборчій кампанії у Сполучених Штатах. Хоч і не стало карколомним для Джорджа Буша.

Війна в Іраку коштувала американським громадянам щонайменше 200 млрд. доларів та понад 1100 життів військовослужбовців. Буш-молодший, виправдовуючи дії своєї адміністрації стосовно Іраку, відмовився від попереднього обґрунтування необхідності іракської війни. Він почав наполягати, що «світ став кращим» після ліквідації режиму Саддама Хусейна. До того ж, баасистський Ірак заважав процесам демократизації на Близькому Сході та відверто фінансував радикальні палестинські організації. Буш і його прибічники нагадували про те, що Саддам Хусейн був ініціатором двох масштабних збройних конфліктів у регіоні Перської затоки (з Іраном 1980 — 1988 років, із Кувейтом і коаліцією ООН — 1990 — 1991 років) і, якщо він не мав зброї масового ураження, то це не означає, що він не намагався б її отримати при нагоді в майбутньому. Буш також постійно наголошував, що у важкі часи «війни з терором» Америка потребує рішучого президента, як він, а не пацифістські налаштованого демократа. Останній виступ Осами бен Ладена з погрозами на адресу США, який 30 жовтня транслював телеканал «Аль-Джазіра», безперечно, викликав додаткові симпатії до кандидатури Буша, оскільки автоматично сприяв переключенню уваги виборців з іракської проблеми на реальний міжнародний тероризм. Хоч якими б помилковими були дії Буша на міжнародному рівні, всередині країни після 11 вересня 2001 року його адміністрації вдалося зміцнити внутрішню безпеку.

Джон Керрі не був принциповим «голубом» американської політики, тому у разі перемоги на виборах він мав би керуватися тими самими міркуваннями, що і його суперник у розв’язанні іракської проблеми. По-перше, евакуація військ означала б воєнну поразку наймогутнішої країни у світі, що відповідно позначилося б на її статусі на міжнародній арені. Із погляду популярного серед урядовців США «політичного неореалізму», цим могли скористатися країни, що наполягають на багатополярній структурі світу. У Вашингтоні добре розуміють, що серед них не лише традиційні конкуренти — Росія та Китай, але й європейські «союзники» США — Франція та Німеччина, країни мусульманського світу, Індія і, можливо, навіть Японія. Політична пастка, однак, полягає в тому, що США, залишаючись в Іраку, все одно неухильно втрачають статус єдиного глобального лідера, але дещо повільніше.

По-друге, поразка США переконала б радикальні ісламістські рухи Близького й Далекого Сходу, що збройна боротьба є ефективним, якщо не найліпшим засобом протидії амбіціям Вашингтона. Отже, треба воювати, щоб остаточно позбутися західного впливу. Поки американські бази існують на території мусульманських держав, мішень для ісламістів завжди буде. Однак воювати можна не лише проти США, але й проти інших країн, де меншість населення сповідує іслам (Росія, Індія, Китай, Таїланд, Філіппіни тощо). Вони вразливіші за США, оскільки не відокремлені від мусульманського світу географічно. Вони не мають можливостей витрачати такі суми на підтримку армії та спецслужб.

По-третє, невідомо, як перемога іракських повстанців відіб’ється на політичній структурі регіону Близького Сходу загалом. Існує небезпека поступової ісламізації місцевих режимів під тиском ісламістських радикалів. Звідси виникає побоювання щодо використання новими режимами так званої «нафтової зброї» — припинення чи скорочення нафтопостачання в Європу, Японію чи США, що викличе енергетичну кризу. Наприкінці жовтня 2004 року внаслідок війни в Іраку світові ціни на нафту перевищили 55 доларів за барель, однак у разі загострення ситуації на Близькому Сході вона за деякими оцінками може сягнути 100 доларів. Можлива також етнічна (менш імовірна — етнічно-конфесійна) фрагментація Іраку. Зараз відокремленню курдських територій заважає лише незгода американських покровителів курдів. Поява незалежного Курдистану, в свою чергу, викличе непередбачувану реакцію з боку Туреччини та Ірану. Крім того, може набрати обертів практика вбивств чи захоплення іноземних громадян-немусульман, яка вже поширилась не лише на Ірак, але й на Саудівську Аравію.

Ці загрози є вагомою підставою зберегти американську військову присутність у Іраку. Перемога Буша-молодшого нічого принципово не змінить у ставленні США до Іраку (так само, як не змінила б перемога Керрі). Не викликає сумніву, що американці намагатимуться «іракізувати» війну, перетворити її на війну громадянську, яка дозволить їм дещо поліпшити становище власне американського окупаційного корпусу. Витоки цієї більш гнучкої політики простежувалися ще навесні 2004 року, коли після квітневого шиїтського повстання Пентагон остаточно зрозумів, що виконати наказ Буша майже річної давнини «Покінчимо з ними!» (тобто іракцями, які чинять опір) навряд чи доведеться найближчим часом. Не викликає сумніву й те, що напередодні виборів до іракського парламенту, призначених на січень 2005 року, американські та британські військові спробують зробити все від них залежне, щоб розгромити рух опору. Однак їхні зусилля можуть і не досягнути стратегічної мети — повної перемоги. Перевага у важкому озброєнні та краща підготовка дозволять американцям завдавати важких втрат своїм противникам, але специфіка народної партизанської війни, яка, до того ж, має фундаментальний ідеологічний (в даному випадку релігійний) базис, ніколи не дозволить остаточно придушити підпілля, доки власне населення не припинить його підтримувати.

Саме військова присутність Вашингтона в мусульманських країнах, окупація Іраку й Афганістану провокує зростання терористичної активності бойовиків-ісламістів. Військова інтервенція, інспірована адміністрацією Буша-молодшого без згоди Ради Безпеки ООН, перетворила внутрішньо стабільний Ірак на осередок ісламістських терористів. Але зараз США опинились у патовій ситуації, коли залишити Ірак так само небезпечно, як і залишитися в Іраку.