Вперед, до путінізму!
Однозначної відповіді на запитання «куди рухається Росія?» немає, особливо після того, як президент РФ Володимир Путін зіграв у «старі пісні про головне», затвердивши національним гімном стару радянську мелодію і новий текст. Жорсткість нового російського керівництва в зовнішній політиці, явне прагнення показати, хто в домi господар, у внутрішньому житті, і водночас — не менш явне прагнення розвивати національну ринкову економіку спантеличують і навіть лякають багатьох. У Ніни Хрущової, добре знайомої як iз радянськими реаліями, так і з західною моделлю, власний погляд: якщо є перші паростки нормального економічного розвитку, то суспільство, безумовно, рухається вперед, незважаючи на існуючу сьогодні ідеологію. А тому стаття, очевидно, повинна бути уважно прочитана і українським читачем.
«Вперед до Комунізму! « Цей лозунг визначав і цинічно висміював брежнєвську еру «ничегонеделания» та стагнації. Сьогодні Росія мучиться від почуття дежа-вю щодо тих часів. У роки правління Єльцина, незважаючи на хаос безладних ринків і ще більш безладної демократії, все ж було вiдчуття, що справи просуваються вперед. Тепер же багато росіян не знають, чи то вони рухаються вперед, чи то назад, і чи рухаються вони взагалі.
Відновлення Президентом Путіним старого радянського державного гімну було першим недавнім натяком на те, що росіяни марширують «назад в майбутнє». І хоча Путін насправді мав намір змінити слова, він зберіг радянський дух — «велика Росія, єдина назавжди».
Трохи згодом відбулися збори акціонерів РАТ ЄЕС (Єдиної енергетичної системи), російського енергетичного гіганта, очолюваного Анатолієм Чубайсом, реформатором, який став олігархом. Збори задумувалися як індикатор нового дружнього клімату російського бізнесу, але вивіска, що висить над холом, — «Хай живе 80-та річниця плану ГОЕЛРО Володимира Леніна» — виглядала як глузування.
Гасло ГОЕЛРО (Державної організації з електрифікації та реконструкції радянської економіки) звучало як «Соціалізм означає правління Рад плюс електрифікація всієї країни». План Чубайса схожий на план ГОЕЛРО, але замість національної соціалізації він закликає до примусової національної маркетизації. Якщо регіон неспроможний платити за електрику, людям відключать світло і залишать без тепла.
Для більшості цієї величезної країни з населенням в 135 мільйонів чоловік, яка пролягає в 11 часових зонах, подібні знаки минулого і обіцяного бізнесом майбутнього сприймаються так само скептично, як і прокламації про рекордні показники збору урожаю за часів Брежнєва. Все це розглядається як ігри Кремля, гіпотетичні і лицемірні, які мало відповідають дійсності. Кожен тією або іншою мірою відчуває ностальгію за минулим, якесь невиразне уявлення про те, як минуле може (швидше, ніж не може) відбитися на майбутньому. Але російські люди, після 10 років анархічної свободи при Єльцині, дуже упереджено ставляться до будь-яких гасел — чи то гасла радянського минулого, чи то книги псалмів консультанта з менеджменту — щоб сприймати їх серйозно.
Росіян більше не хвилюють гасла та символи, тому що оплата рахунків і зусилля, щоб прогодувати сім’ю, не залишають часу на доктринерство та ідеологію. Можливо, це те, що Захід повинен зрозуміти про радянську економіку.
Після цілого дня видобутку вугілля, навчання дітей або очікування біля дверей кабінетів, росіяни сьогодні хочуть отримувати нормальні послуги, мати логічну систему оподаткування і регулярно отримувати зарплати. Яка різниця, при якому гімні — новому, старому або за його відсутності, ці речі будуть вважатися прийнятними. Звичайно, багато хто сподівається, що хто-небудь зможе пояснити Чубайсу, що національна маркетизація найкраще спрацьовує, коли вона підтримується дійовими соціальними структурами і мережею соціальної безпеки. Але дехто насправді на це навіть не сподівається.
Недавно я подорожувала віддаленими регіонами Росії, де я на собі відчула величезну різницю й відсутність зв’язків між центром (Москвою) та російською периферією, між тими, хто править, і тими, ким правлять. Цей розрив не є новиною, завжди були царі та слуги, комісари Політбюро та пролетаріат. І хоч посткомуніст Борис Єльцин заявив про прихильність до невиразного колективного поняття Росіяни (громадяни Росії), насправді він позбавив — або звільнив, справа особистої думки — Росію від колективного життя, як реального життя з розділенням труднощів, так і уявної напівреальності комуністичної солідарності. Сьогодні кожен справляється з життям та його труднощами індивідуально, особисто (нові слова в нашому щоденному словнику), незалежно від будь-якого бажання Кремля зробити життя одноманітним.
Насправді, навіть російська одноманітність сьогодні інша. Я бачила в Новгороді бензоколонки ЛукОйл (однієї з найбільших приватних нафтових компаній). Я бачила їх і в Москві, і потім в Новосибірську. Вони однакові: червоні та білі, добре освітлені, блискучі, чисті й «ділові». Я подумала, що ринкову економіку робить ринковою економікою, то це той факт, що завжди можна знайти Texaco або BP, бензоколонку Elf або Statoil, або магазини Seven Eleven на Алясці, в Південній Кароліні або Токіо. Коли бензоколонки ЛукОйл виглядають однаково в центрі Москви й у віддаленому Сибіру, це означає щось нове і, згодна, революційне. Оскільки в такій «подібності» є надія Росії стати «нормальною» країною, місцем, де одноманітність лозунгів замінена одноманітними комерційними послугами.
Звичайно, інтелігенція всюди заперечує таку «МакДональдизацію» життя, стверджуючи, що комерційна одноманітність є смертю культури й індивідуальності. У Західній Європі, Японії і Сполучених Штатах, місцях, де індивідуальність втратила свою новизну багато років тому, і де процвітають управлінський дух і масова комерція, ця подібність ще може стати темою для дискусій. Проте в Росії кілька тисяч блискучих станцій ЛукОйл не загроза, а навпаки, передвісники майбутнього. Вони — новий тип індивідуальності тут, індивідуальності підприємця, що залишився живим усупереч тиранії соціалістичного натовпу.
Критикам вищесказаного я запропоную ще один приклад. На шляху до Новосибірського аеропорту о п’ятій ранку, коли температура була мінус 48 градусів за Цельсієм (мінус 118 за Фаренгейтом), я побачила яскраво освітлену дерев’яну халупу. На вивісці стояла назва «Піццерія Венеція», і була вирізьблена гондола. Глобалізація та чиясь, невиразна ідея — ні, мрія — про la dolce vita досягла глибинки Росії. Якщо путінізм означає саме це, можливо, Росія все ж таки рухається вперед.
