Видача Мілошевича: виховний аспект
Любителя витриманого віскі та вишуканих сигар, непогано володіючого англійською Мілошевича вважали і героєм, і злим генієм Балкан. Перші роки його правління наприкінці 80-х ознаменувалися величезним сплеском націоналізму, охоче підтриманого різними верствами сербів та чорногорців. Він не виграв жодної війни, яку розпочав, — ні в Хорватії, ні в Боснії, ні в Косово, але кожного разу війна закінчувалася під тиском Заходу, що досить довго робило Мілошевича героєм опору проти західної експансії та захисником православних цінностей в очах багатьох сербів, особливо в умовах ворожого ставлення до сербів у Хорватії та Боснії після розпаду «Югославії Тiто». Ніхто не задумувався над тим, що спроба силового збереження федерації може призвести лише до силової відповіді — особливо враховуючи симпатії Заходу до Хорватії та Боснії. Підтримана Мілошевичем доктрина зібрання всіх сербів в одній державі об’єктивно не могла перемогти, але суспільство в неї вірило. Доки не виявилося, що чим далі править захисник сербів Мілошевич, тим більше віддаляються часи, коли Югославія жила безбідно.
Останні роки його правління принесли перетворення Сербії на поліцейську державу, фактичне відокремлення Чорногорії, кілька загадкових убивств — серед загиблих були, зокрема, популярний польовий командир часів боснійської війни Аркан, міністр оборони, відомі політики. Останні роки його правління країна жила в умовах майже безперервної ізоляції та страху, втім, далеко не загального. Ситуація напередодні виборів та вибори минулого року показали, що країна вже готова до змін. Питання лише — чи до таких саме змін, які відбулися не без значної допомоги Заходу.
За іронією долі, видача Мілошевича до Гааги відбулася завдяки положенню в Конституції Сербії, на ухваленні якого він особисто наполягав, — уряд має право на екстремальні заходи в інтересах народу. Конституційний суд Югославії перед тим ухвалив призупинити на два тижні рішення про співпрацю Белграда з Гаазьким трибуналом. Президент Югославії Воїслав Коштуніца виглядав роздратованим, назвавши рішення про видачу свого попередника неконституційним. Але, за словами його соратника, прем’єр-міністра Джинджича, президент про все знав. Можливо, реакція Коштуніци була удавною — як передає Бі-Бі-Сі слова Джинджича, він би хотів, щоб Коштуніца залишався сильним президентом, який би користувався народною підтримкою. З підтримкою важко — при всьому тому, що багато хто з сербів бажав би суду над Мілошевичем, його видача викликала численні протести в країні. Були навіть побоювання, що армія може збунтуватися. Цього, однак, не сталося. Екс-президента звинуватили після арешту 31 березня у перевищенні владних повноважень, корупції, перерахунку мільярдних коштів у закордонні банки — і очевидно, серби б зрозуміли, якби суд над Мілошевичем відбувся саме в Югославії.
Відразу після того як поспіхом і таємно проведена операція з доставки Мілошевича до Гааги завершилася, Міжнародна конференція донорів у Брюсселі, організована Світовим банком та Європейською комісією, завершилася обіцянками виділення $1,28 млрд. у вигляді економічної допомоги. Всього ж, за припущеннями експертів, Югославія може розраховувати на пакет обсягом до $4 млрд. у найближчі три-чотири роки. Причому ЄС має наміри виділити, як повідомляє Бі-Бі-Сі, 530 млн. євро у вигляді кредитів та субсидій, і частину з них — без повернення. Близько $700 млн. обіцяє виділити Світовий банк, $181,6 млн. — уряд США. Такою є, очевидно, ціна за голову Мілошевича — адже нещодавно заявлялося, що доступ до фінансових ресурсів Заходу може бути відкритим тільки після його видачі.
Навряд чи можна сумніватися в тому, що вимога видачі екс- президента Югославії мала передусім пропагандистське та «педагогічне» значення. Справа не у невідворотності покарання — напевно, і югославський суд довів би його відповідальність за численні злочини. Як говорив «Дню» один з українських дипломатів ще під час косовської кризи, йдеться про приведення Югославії до «спільного знаменника». Схоже, саме це було метою й натовських бомбардувань югославської території, які не могли не стати каталізатором перемін у країні, — адже на якийсь час економіку країни було просто знищено. І тоді постає питання — чи не занадто мало Захід готовий заплатити? Бо збитки явно більші, ніж оголошені пакети допомоги, між тим сам Мілошевич та його оточення на собі відчули наслідки бомбардувань найменшою мірою. І до радикального покращання ситуації в Косово ця акція явно не привела — просто йдеться вже про геноцид неалбанського населення та вилазки екстремістів у Південній Сербії i Македонії.
Виховний аспект справи Мілошевича полягає, мабуть, в тому, що він повинен слугувати зразком. Адже він був могутнім лідером країни, його підтримувало населення, йому симпатизувала Москва. У той же час і за геноцид, і за інші злочини повинен би відповідати далеко не лише Мілошевич. Але є певна гра, і є хтось, хто диктує ці правила. І, очевидно, що будуть вишукуватися способи, щоб якось змусити виконувати ці правила й багатьох інших. Передусім — на пострадянському просторі, який може стати наступною після Балкан ареною.
