Вирішення національного питання – проблема виживання Російської держави, –

— Олександре Олексійовичу, ви презентували нам пілотний випуск журналу «Український огляд», який виходить у Москві. Не могли б ви розповісти про нього докладніше, а також про розуміння української проблематики в Росії в цілому?

— Задум щодо цього проекту в мене виник дуже давно. Ще коли проводився перший Всесвітній форум українців за президентства Леоніда Кравчука. Беручи участь у форумі, я сказав, що східна діаспора може стати певним джерелом інформації про державу, про її справи, про динаміку розвитку. Леонід Макарович схвально відгукнувся на таку ідею. Пройшло п’ять років, я виступав уже на другому Всесвітньому форумі українців. І тоді я так само наголосив на питанні інформаційного забезпечення за кордоном. Було б дуже прикро, якби я взяв два своїх попередніх виступи і знову їх зачитав уже на третьому Всесвітньому форумі, оскільки мало що змінилося. Одна з найбільших таємниць за десять років української державності — це політика України відносно східної діаспори, абсолютно зашифрована для мене проблема. Разом із тим я досі переконаний, що в Росії повинно існувати альтернативне джерело інформації про Україну. Не треба в ньому подавати тільки позитивну інформацію, але об’єктивне, з різними поглядами видання необхідне. Редагований мною журнал виходитиме двома мовами. За усталеною практикою діаспорних засобів масової інформації певна частина інформації друкується на мові країни, в якій виходить, і на рідній. Базуватиметься видання на трьох блоках — життя України, життя східної і західної діаспор.

— Олександре Олексійовичу, ви так легко говорите слово «діаспора». Між тим, етнічні росіяни в Україні часто ображаються, коли їх називають діаспорою?

— Ображатися, звичайно, можна. Хоч я особисто не вважаю образливими ні слово «діаспора», ні термін «національна меншина». Вони загальноприйняті у всьому світі. Існує Європейська рамочна конвенція, в якій юридично визначено дефініцію «національної меншини», тобто певної етнічної спільноти, яка знаходиться в меншості на території іншої країни. Нічого образливого за цим не стоїть. Усі ж полеміки щодо того, чи добре бути національною меншиною чи ні, я думаю від нормального комплексу меншовартості.

— А міф про хохла — ви його відчуваєте на собі?

— На собі — ні, бо я ніколи не був хохлом. Утім, ви зачепили дуже цікаву проблему. У цілому це — проблема існування людини в іншомовному середовищі. І щоб тебе не називали у ньому бозна-ким, ти повинен працювати не гірше і навіть краще, ніж корінні жителі, знати мову не гірше і навіть краще, ніж корінні жителі. Тоді нікому не прийде до голови називати тебе хохлом чи кацапом. До кожної людини ставляться так, як вона несе в собі щось всередині. Найбільша проблема полягає у відчутті рівності. Коли не відчуваєш, що ти кращий чи гірший від якогось народу, а рівний. А це почуття виховується не однією генерацією. Ми все-таки жили в тому світі, де весь час були якісь градації, щаблі: цей був кращий, бо належав до партноменклатури, а цей кращий, бо належить до такого-то народу. Людина як особистість повинна відчувати свою рівність.

— Українськi внутрішні скандали, на вашу думку, позначилися на ставленні до українців у Росії?

— Безумовно. Внутрішня криза завдала величезної шкоди Україні. По-перше, це втрата іміджу. Ми маємо багато професійних патріотів, які все сидять на порозі своєї хати й чекають, що до них прийде світ вклонитися низько тільки за те, що ми такі розумні, особливі й така в нас культура, якій не тисячу років, а десь тисячу п’ятсот. А інший так-от посидить на призьбі та скаже: дві тисячі п’ятсот. А ще інший: три тисячі. Але про це знає тільки та людина, яка так говорить. Вихід України в зовнішній інформаційний світ є величезною проблемою, тому що і держава, і людина існує тільки у вигляді інформації. Якщо про тебе немає інформації, то ти не існуєш. Це не залежить від твоїх особливостей, від того, що ти зробив. Ослаблення ж українських позицій всередині, а відтак і ззовні, позначається на тому, що держави, які знаходяться з нею в більш щільних контактах, в міждержавному діалозі апріорі набувають переваги.

— Про поліпшення іміджу в Україні говорять вже досить давно і тим більше нинi, коли на державу здійснюється шалений інформаційний тиск. Одним з основних механізмів творення іміджу є створення джерел інформації за кордоном. Чи достатньо цього?

— В основі, звичайно, лежить економічна ситуація. Це абетка і від неї нікуди не дінешся. Уявлення про державу з’являється після того, як з’являється інформація про реальний рівень життя її громадян. Тому, скажімо, якщо українці їдуть на заробітки до Росії, то це одна ситуація. Якби росіяни їхали до України, була б інша. Говорячи про масову свідомість, ігнорувати такий факт абсолютно неможливо. При цьому величезне значення мають інформаційні проекти. На мою думку, російський уряд зробив розумний крок, коли більше 50 мільйонів рублів виділив на підтримку російськомовного населення на теренах СНД. І перш за все, підкреслю, на підтримку ЗМІ. Загалом в Росії створюється державна інформаційна програма, яка досить сильно фінансується й організується для поліпшення іміджу країни в очах закордонних партнерів. Усі країни працюють на свій імідж у ЗМІ. Працюють і американці. Хоч здається, Америка вже заполонила весь світ своїми джинсами і жувальними гумками, Штати створюють величезні інформаційні програми, які щодня працюють на імідж американського способу життя. Якщо розумні американці вкладають кошти в реалізацію таких програм, значить це необхідно. Така ж молода держава як Україна повинна робити десятикратні вклади. Репутацію треба завойовувати. Україна поки що виглядає в цьому плані безпорадно. Об’єктивна інформація у світі про нас — не такий вже частий гість. Кілька років тому я розмовляв із представником радіо, своїм старим приятелем, він з пафосом говорив: ну як же так, російські ЗМІ відображають українське життя, вони перш за все піклуються про російські інтереси. А чому, питається, російські ЗМІ мають дбати про українські інтереси?

— Олександре Олексійовичу, на ваш погляд: чи змінилася офіційна лінія Москви по відношенню до Києва після обрання президентом Володимира Путіна?

— Офіційнi заяви Росії, що стосуються України, не змінили свої суті. Є широкомасштабний українсько- російський договір, його ніхто не скасовував. Утім, в Росії справді посилюється націонал-патріотична течія в політиці. Я не знаю, чи можна пов’язувати це з обранням президентом Путіна. Можливо, за цим ідуть більш серйозні об’єктивні процеси. Наскільки ці явища глибокі? Наскільки такі процеси зачіпають свідомість людей, яким 20, 25, 30 років? Я зустрічав представників цього віку, яким проблематика такого роду абсолютна байдужа. Але якщо говорити про російські процеси в цілому, то є нормальна постімперська свідомість. Вона повинна була прийти. Але можна з іншого боку сказати, що вона приходить тільки тоді, коли стає зрозуміло, що часи імперії повернути неможливо, тоді й загострюються постiмперські спалахи. Існує ще ідея братства. Проте, що мається на увазі під цим братством, зрозуміти дуже важко. На мою думку, нормальна система українсько-російських відносин з урахуванням інтересів одна одної пішла б на користь обом країнам. Я кажу це абсолютно щиро, в цьому випадку як російський громадянин. Так сам я завжди підкреслюю, що вирішення національного питання Росії, увага до національних меншин — це проблема виживання Російської держави.

— Зовсім недавно між Україною та Росією відбулася, так би мовити, нотна перестрілка. Із Москви дипломати скаржилися на недостатнє забезпечення правросіян в Україні, з Києва ж доводили, що права української громади в Росії утискуються ще більше. На це з російської столиці відповідали відсутністю потреби у відкритті українських шкіл, мас-медіа. Чи мають під собою підстави такі твердження?

— Коли я був людиною ще зовсім молодою, їздив на Кавказ. Пощастило мені побувати в гостях одного аджарського селянина. Він запросив за стіл, за яким, проте, не сиділо жодної жінки. Я питаю в господаря, чому ж немає жінок? Він на мене подивився, страшенно напружився. А потім сказав: а вони не хочуть! Так і з українцями в Росії. Проблема української громади в Росії стоїть куди гостріше, ніж проблема росіян в Україні. І справа не тільки в тому, що в Україні існують школи, бібліотеки, преса. А проблема в тому, що при всіх своїх недоліках, українська влада усвідомлює існування російського питання в Україні. Про федеральну ж владу в Росії цього не скажеш. Тому складається досить цікава ситуація: маємо регіони, де українська громада нормально співпрацює з російської владою, але скоординована програма на загальнодержавному рівні відсутня. Так, при ліцеї Московського лінгвістичного університету відкрився україномовний восьмий клас. Так, у Москві існує Українська народна хорова капела. У Москві ж діє Український історичний клуб, який збирає конференції щороку, видає праці. Але це слабенькі порухи в порівнянні з російськими регіонами. Скажімо, в Башкортостані, у Тюменській області вже сформувалася системно українська освіта. У Сургуті існує радіо-, телепрограма для українців. У Росії існує закон Про національну культурну автономію, де всі ці проблеми (і ЗМІ, й освіти) для етнічних меншин прописані, однак його ж повинні виконувати. І таке виконання не повинно залежати від доброї волі того чи іншого місцевого держдіяча.

— Які тенденції в російсько- українських відносинах у цілому? Які перспективи їх розвитку?

— Це залежить передусім від позиції України. Як вдасться їй вийти з нинішньої конфліктної ситуації? Чи вдасться вийти за допомогою демократичних засобів? Якщо їй вдасться встановити діалог, то посиляться відповідно й позиції. Буде ж Україна й далі в’язнути у скандалах, слабшатимуть позиції. Щодо перспектив відносин України та Росії, я мав недавно бесіду з Послом України в Росії Білоблоцьким. Його погляд досить оптимістичний. Нарешті двосторонні декларації, близько двохсот українсько- російських угод поступово почали діяти у взаємних інтересах. З іншого боку, проблеми в Україні ослабили нашу державу перед Росією. І цей погляд теж має право на існування.