Як нічого сказати — то нічого й їхати
Звичайно, хочеться спитати — а як же так вийшло, що в умовах такої ж парламентської кризи Президент Кучма знайшов на початку червня і час, і можливість відвідати презентацію нової казахської столиці Астани?
При тому, якщо в Зальцбурзі, можливо, вдалося би домовитися хоча б про те, як далі жити за умов явного бажання Європейського Союзу створити санітарний кордон проти колишнього СРСР, вимагаючи від країн-неофітів встановлення візового режиму для України, то в Казахстані було просто приємне проведення часу. Один із російських телеканалів, зокрема, віддав належне майстерності тріо Кучма — Назарбаєв — Акаєв у виконанні пісні «Ти ж мене підманула» на цьому святкуванні.
Мабуть, з одного боку, в Києві вирішили не дратувати Москву зайвим прикладом дедалі західнішої орієнтації своєї зовнішньої політики. Але, з іншого боку — а що нового міг би сказати Кучма своїм європейським колегам?
Хіба що те, що Світовий банк нещодавно оприлюднив результати свого опитування, згідно з якими ступінь корумпованості української влади віднині вищий, ніж у легендарній Латинській Америці й, навіть, у Росії?
Зрештою, форумом більше чи менше — в цілому різниця для держави не надто відчутна. Адже поки що, конкретні результати від подібних зустрічей були не надто помітні. Бо щось заважає державам Центральної та Східної Європи сприймати Україну як «свого», як повноправного учасника всіх подій у регіоні. Це «щось», очевидно, криється в самій Україні: представники й політичного керівництва, й бізнесу як сусідніх країн, так і «сімки» вже, либонь, втомилися пояснювати Києву, що для того, щоби ставлення до тебе змінювалося, аби банки давали кредити, а бізнесмени — нові й нові проекти, потрібно багато чого міняти. Напевно, й у Києві стомилися це чути мало не щодня. Тож і вирішили обійтися без ще одного раунду.
Насправді ж цілком може бути, що саме зараз настане критичний момент у відносинах України з навколишнім світом. Або Київ дійсно робить хоча б перші кроки в тому напрямку, яким уже давно впевнено крокує та ж Польща — і тоді українській дипломатії буде набагато легше домогтися визнання справедливості своїх претензій на повну інтеграцію до європейського суспільства. Або ж за взірець буде узято успіхи Лукашенка — і тоді навіть палкий друг України Кваснєвський забуде шлях до Києва, натомість Європа й далі жахатиметься українців, а вся політика в державі буде повністю підпорядкованою інтересам навіть не власного капіталу, а якого-небудь «Газпрому». Не думаю, щоби більшість задовольнилася другим варіантом.
