Як Німеччина програла іракську війну
У кожній війні є переможці та переможені. Саддам Хусейн — мертвий або у бігах — зазнав, безсумнівно, найбільшої поразки в іракській війні. Але Німеччина також багато що втратила, включаючи велику частину американських військ, які тепер, як повідомляють, розгортатимуть на базах в інших країнах. Попри оголошення планів про створення європейської армії разом iз Францією, Бельгією та Люксембургом, Німеччина нині має меншу вагу в європейській та світовій політиці, ніж це було до іракської війни. Оговтатися від таких втрат буде нелегко.
Іракська війна зачепила кожний аспект міжнародного становища Німеччини. Країна більше не може відігравати роль трансатлантичного посередника між Францією та Америкою. Вона може забути про підтримку з боку США своєї кампанії з отримання постійного місця у Раді Безпеки ООН. Замість того, щоб виробляти «третій шлях» для Європи разом із британським прем’єр-міністром Тоні Блером, канцлер Герхард Шредер змушений тепер просити Блера виступити на свій захист перед президентом Джорджем Бушем, який відчуває себе особисто зрадженим поведінкою канцлера напередодні війни.
У посткомуністичній Східній Європі Німеччину більше не сприймають як абсолютно надійного захисника інтересів регіону. Багатосторонні інститути, на які спиралася зовнішня політика Німеччини протягом майже півстоліття, слабшали: надії Європейського Союзу на спільну зовнішню політику, а також політику в галузі безпеки й оборони, зазнають серйозного ризику.
З погляду Америки, гнучкі добровільні ad hoc (створені спеціально для даного випадку) коаліції виявилися кориснішими, ніж альянс НАТО, де Німеччина вела боротьбу за те, щоб відмовити Туреччині в її проханні про підтримку. Навіть ООН — організація, яку Шредер, на загальну думку, захищав, — була ослаблена його безпорадністю.
Але найголовніше в цій справі — це погіршення відносин між Німеччиною та Америкою. Німеччина тут зовсім не єдиний «грішник», оскільки дипломатія США стосовно Іраку часто була грубою та пихатою. Проте, звернення уваги на помилки інших не допоможе реабілітувати становище Німеччини.
Німецько-американським відносинам було завдано сильного удару, коли Шредер підкинув дров у багаття пацифістських настроїв, що палало в той час у країні. Роблячи це, він намагався відвернути увагу громадськості від низьких темпів економічного зростання та безробіття, які загрожували його передвиборним перспективам. Але ця політична стратегія змусила президента Буша повірити в те, що Шредер завдав йому зрадницького удару в спину. Країни поводяться так само, як і люди: дуже важко відновити одного разу втрачену довіру.
Німецькі опозиційні партії та більша частина істеблішменту країни, що має відношення до зовнішньої політики, попереджали про те, що країна ризикує опинитися в дипломатичній ізоляції, і тому Шредер приєднався до добровільної ad hoc коаліції разом із Францією та Росією. Це ще більше посилило помилку, додавши до неї провал у галузі зв’язку з громадськістю. Багато світових засобів масової інформації одностайно називали цю коаліцію «бандою трьох» і «віссю», словом, в якому вгадувалося зловісне відлуння осі Німеччина — Італія — Японія, що існувала в роки Другої світової війни. І не дивно, що Польща — подібно до інших країн Центральної та Східної Європи — почала шукати підтримки у США та Великої Британії, коли її сусіди-колоси Німеччина та Росія, почали загравати одне з одним на антиамериканському грунті.
Але перемога у війні робить боягузами тих лідерів, які підтримували переможену сторону. Тому після падіння Багдада Шредер почав посилати сигнали примирення у Вашингтон і Лондон. Він почав посилено вітати зміну режиму в Іраку. Під час франко-німецько-російського саміту в Санкт-Петербурзі він уперто утримувався від критики США та Великої Британії. «Я не хочу говорити про минуле, — заявляв він неодноразово. — Нам потрібно думати про те, як зробити так, щоб військова перемога пішла на користь усьому регіону».
Той факт, що президент Франції Жак Ширак у США користується ще меншою популярністю, ніж Шредер, є для німецьких дипломатів певною втіхою. Але опозиція Франції політиці Америки ніколи не викликала шоку. Насправді, тон і тактика Ширака відповідають хрестоматійним зразкам поведінки голлістів. На противагу цьому протистояння Німеччини та США було приголомшуючим — можливо, тому, що для того, аби завдати удару в спину, треба знаходитися позаду.
Помічники канцлера намагаються виправдати риторику Шредера, як вираження політичної зрілості країни. Вони говорять, що тільки тепер німецькі лідери можуть скористатися необмеженим суверенітетом, отриманим Німеччиною внаслідок возз’єднання, що відбулося 1990 року. Але юнацький експеримент канцлера у зрілій дипломатії зменшив, а не збільшив престиж Німеччини.
Уся справа в тому, що голлізм німецького зразка не працює. Зрештою, традиційно стримана зовнішня політика зробила країну якорем НАТО і допомогла забезпечити її возз’єднання. Така дипломатична традиція ніколи не була лише поведінкою у стилі «роби добро» і виписуй чеки на проведення миротворчих місій по всьому світу. Вона створювала і поширювала навколо себе стабільність за допомогою посилення міжнародного управління та наднаціональних структур.
Німеччина надто велика країна, щоб не претендувати на лідируючу роль у Європі. Але також можна побажати, щоб при цьому її не почали підозрювати у переслідуванні гегемоністських цілей. Розділення суверенітету зі своїми товаришами європейцями і вплив за допомогою європейських й атлантичних установ залишається найбільш багатообіцяючою політичною стратегією Німеччини.
Крім відмови від будь-яких претензій у голлістському стилі ще один урок, який повинна засвоїти Німеччина, полягає в тому, що вплив базується не тільки на м’якій «громадській силі», але також і на жорстких військових можливостях, пристосованих до нових реалій світу нової епохи, що настала після закінчення холодної війни. Якщо Німеччина бажає збільшити свою дипломатичну вагу, вона повинна збільшити для цього свої військові витрати. Тільки збільшений відносний вплив Німеччини в європейській та світовій політиці зможе переконати Америку зарити свій томагавк війни.
Майкл МЕРТЕС, у минулому політичний радник канцлера Гельмута Коля, один із авторів і партнерів «dimap consult», комерційного науково- дослідного центру, розташованого у Бонні та Берліні.
