«Японія та Україна: 120 років двосторонніх відносин»

Автор праці - Віолетта УДОВІК, кандидат історичних наук, магістр права (Токійський університет), позаштатний викладач Чилійського університету та Університету Мейджі Ґакуін (Японія), другий секретар Посольства України в Японії  2017-2022 рр. Захід організовано зусиллями Українсько-Японського центру та кафедрою соціології КПІ імені Ігоря Сікорського.

- В чому унікальність вашої праці? 

– Мені здається, що унікальність цієї роботи виявляється у трьох ключових аспектах. По-перше, у цій монографії був проведений комплексний аналіз історії відносин між Україною та Японією, який охоплює період з початку ХХ ст. до 2022 року у всіх сферах двосторонньої співпраці. Перший розділ охоплює історію відносин до 1991 року і розглядає контакти між Україною та Японією, зокрема в Одесі, на Далекому Сході, зазначаючи співпрацю в рамках "Зеленої України", взаємодію в Маньчжурії у 1930-ті роки, а також культурний обмін під час існування Радянського Союзу. Подальші розділи розглядають співпрацю  за такими напрямами, як політичний діалог, сфера безпеки, економічні зв'язки, допомога, ядерна безпека, науково-технічна співпраця, культурні відносини тощо. Таким чином, читачі можуть ознайомитися з усім спектром відносин між Японією та Україною завдяки цій книзі.

По-друге, важливою особливістю є те, що ця робота ґрунтується як на моїх академічних дослідженнях, так і на моєму практичному досвіді. Вперше я опублікувала магістерську роботу щодо українсько-японських відносин в Токійському університеті у 2012 році, тему якої обрала за рекомендацією мого наукового керівника, пана Ш. Кітаоки. У 2017 році я захистила кандидатську дисертацію в Україні на тему "Японсько-українські відносини (1991-2016 рр.)". Крім того, протягом чотирьох років я працювала в Посольстві України в Японії, де мала можливість сприяти розвитку співпраці в різних сферах. Тож ця книга поєднує теоретичні знання з практичним досвідом, і це є її важливою особливістю.

З огляду на те, що ця робота спрямована на японську аудиторію, я також надавала багато пояснень щодо України, її історії, цінностей, економічних можливостей та туристичного потенціалу. У сучасних умовах, коли Японія активно підтримує Україну в часі війни і вже підтвердила свої плани щодо післявоєнного відновлення нашої держави, дуже важливо інформувати звичайних японців про Україну та її відносини з Японією, щоб вони розуміли, що ми є культурно та духовно розвиненою нацією, а також що ми є друзями Японії, з якою маємо довготривалі зв'язки.

- Чому ви обрали такі хронологічні межі історії українсько-японських взаємин? Хто започаткував перші контакти і у якій галузі? 

– Хронологічні рамки охоплюють період від перших контактів та до початку 2022. В наукових дослідженнях прийнято, щоб рамки відповідали конкретним подіям, але в цьому випадку, враховуючи, що книга розрахована на широкий загал, кінцева рамка зумовлена часом виходу книги у світ. Щодо назви, то ми довго працювали над нею, і редакторка книги запропонувала саме назву щодо 120 років відносин, яку ми відрахували від року заснування Консульства Японської імперії в Одесі у 1902 році і до 2022 року. Хочу зазначити, що тут маються на увазі не тільки офіційні або міждержавні зв'язки, а також контакти на неурядовому рівні.

- Чи мали ми взаємини з Японією за часів розбудови Української Державності в першій половині ХХ ст.?

– Так, у нас були контакти у цей час з японцями у різних географічних поясах. Перш за все, вони були пов’язані з діяльністю уряду УНР і мали місце на території України. У 1917 році Україну відвідав Хітоші Ашіда, на той час японський дипломат, співробітник Посольства Японії в Росії, а з 1948 р. прем’єр-міністр Японії. Того ж року до Києва було відряджено японського розвідника Ясутаро Такаянаґі. Також проводилися консультації в Європі, зокрема з посольством Японії у Берліні, а також під час Паризької мирної конференції.

Водночас,  процес державотворення не обмежувався центральною Україною. Українські колонії були створені по всьому світу. Однією з них стала «Зелена Україна»,  яка охоплювала територію Приамур'я, включно з такими містами як Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ-на-Амурі, Уссурійськ. Там було засновано Далекосхідний Секретаріат та крайові ради, які виступали за незалежність Зеленого клину, деякі з них мали контакти з японцями. Співпраця українців з японцями мала місце і в Маньчжурії, де активну діяльність розгортав  Іван Світ. У ці ж роки представники ОУН здійснили візит до Токіо.

Хоча українці не змогли  досягти незалежності, контакти з японцями були дуже важливими з точки зори порозуміння, які мали наші народи у цей непростий історичний період.

- У яких сферах велася співпраця між українцями і японцями? Якщо говорити про спорт, то не можливо не згадати легенду японського сумо Тайхо Кокі, він же Іван Боришко. Хто ті знакові постаті?

• В Японії у різні часи проживали українці та вихідці з України, які проводили активну діяльність у країні Вранішнього Сонця в різноманітних сферах. Як ви зазначили, найвидатнішим з них був великий йокодзуна Іван Боришко. Його батько був українцем з села Рунівщина Полтавської губернії (нині Харківська область), а мати – японка. Йокодзуна – це найвищий титул і звання борця в традиційній японській боротьбі сумо, Тайхо став 48 йокодзуною та володарем 32 імператорських кубків, тому його знають у всій Японії.

В політичній сфері відзначилася американська громадська діячка українського походження Беата Сирота Гордон, яка прийняла участь в написанні чинної Конституції Японії та, зокрема, розробила статтю про рівність чоловіків і жінок. Беата була донькою іншого видатного українця – піаніста-віртуоза з Кам’янця-Подільського Лео Сироти, який проживав в Японії  потягом 18 років та виховав ціле покоління японських видатних піаністів. 

У сфері мистецтва також хотіла б відзначити Давида Бурлюка – українського художника, одного із засновників футуризму, який у період з 1920 по 1922 рр. проживав у різних куточках Японії, а також Василя Єрошенка – письменника, есперантиста, педагога. Він народився в українському селі Обухівка на Білгородщині та проживав різних азійських країнах. Єрошенко був дуже дотичним до японської культури, а також розповсюджував українські традиції. Наприклад, він запровадив борщ до меню японського кафе «Накамура-я», яке до сьогодні є в районі Шіндзюку.

Слід зазначити, що, на жаль, більшість особистостей, які мають зв’язок з Україною, асоціювалася або ще подекуди асоціюються в Японії з росією, саме тому для нас дуже важливо пояснювати їх справжнє коріння та в цілому розповідати японцям про Україну.

- Що ви можете розповісти про співпрацю між українцями та японцями за часів Радянського Союзу?

– За радянських часів розвивалися культурні зв’язки. У 1961 р. письменник Олександр Гончар відвідав Японію. Було розпочато літературні переклади. Японці, наприклад, почали перекладати твори Т. Г. Шевченка. Хочу відзначити діяльність Кіотської балетної школи імені Терада, яка у 1975 р. стала спорідненою школою Київського хореографічного училища та продовжує діяльність до сьогодні. Були встановлені побратимські зв'язки між Одесою та Йокохамою, Києвом та Кіото (у 2023 році підписано угоду про партнерство Дніпра з Осакою). Після Чорнобильської аварії ми почати отримувати допомогу від неурядових організацій та японських лікарів-радіологів.

Інша тема – це питання японських військово полонених часів Другої світової війни. Деякі з них перебували у таборах в Донецькій області. Цікаво, що в інтерв’ю японським медіа вони розповідають про різницю між росіянами та українцями, та стверджують, що українці у таборах їм дуже допомагали.

- Очевидно, що з відновленням незалежності України 1991 року співпраця з Японією стала органічною складовою міждержавних взаємин. Які основні періоди ви б окреслили?

– У цій монографії я запропонувала власне бачення періодизації українсько-японських відносин, що складається з чотирьох періодів та базується на зовнішньополітичному курсі Японії щодо України. Перший період «Встановлення відносин та співпраця на початковому етапі» розпочався у 1991 році з визнанням незалежності України Японією та тривав до 1994 року, коли Україна відмовилася від ядерної зброї.

Другий період «Розширення політичного діалогу та поглиблення двосторонньої співпраці» тривав з 1995 року, коли було здійснено перший візит президента Україна Л. Кучми до Японії, і до 2005 року, тобто візиту В. Ющенка в Японію. Було засновано парламентську групу дружби «Японія-Україна» в парламенті Японії  та групу з міжпарламентських зв'язків з Японією з української сторони.  У 1997 р. Японія проголосила «Євразійську дипломатію», яка мала на меті розвиток відносин з країнами Центральної Азії та Росією. Ця ініціатива не мала прямого відношення до України, але ознаменувала початок розширення дипломатії Японії, яка традиційно концентрувалася на відносинах з США та азійськими країнами, на Захід.

На мою думку, продовженням цієї хвилі розширення японської дипломатії стало прийняття у 2006 році ініціативи «Дуга свободи та процвітання» та створення форуму «ГУАМ + Японія» (ГУАМ – Організація за демократію та економічний розвиток). Завдяки цьому розпочався третій період двосторонніх відносин. Японія мала на меті  підтримувати розвиток демократії у країнах уздовж периметра Євразійського континенту, а Україна в цей час пережила Помаранчеву революцію, тому тема демократії дійсно ще більше об’єднала наші країни. З іншого боку, у 2011 році відбувся візит В. Януковича до Японії і було підписано заяву про «глобальне партнерство», тому існувала необхідність підписати нову заяву, що було реалізовано вже цього року під час візиту прем’єра Кішіди до Києва.

У 2013 році Японія заснувала Раду безпеки та затвердила нову Стратегію національної безпеки на основі концепції «активного пацифізму» Ш. Абе, а у 2014 році почалася російська агресія проти України. Вважаю, що четвертий період «Окупація Криму Росією та інтенсифікація українсько-японських відносин» триває по сьогодні. Ми бачимо повну підтримку Японією територіальної цілісності та суверенітету України, а також санкції, введені Японією проти РФ. У цей період відбулися візити президентів П. Порошенка та В. Зеленського до Японії.

Про це вже не йдеться у книзі, але Японія після лютого 2022 року продовжує посилювати підтримку України до безпрецедентних масштабів для японської традиційної політики. Тому можемо із впевненістю стверджувати, що Японія підтверджує статус як активного гравця міжнародних відносин, так і захисника демократичних цінностей та міжнародного порядку, що заснований на правилах. 

- Які інші напрями співпраці ви можете прокоментувати, окрім політичного?

– Японія завжди підтримувала Україну, сприяла ліквідації ядерної зброї, надавала фінансову допомогу, кредитні позики та гранти, зелені інвестиції, фінансувала чорнобильські проєкти тощо. До речі, після аварії на Фукушімській АЕС, українські фахівці стали підтримувати Японію, передавати досвід та знання. У Фукушімському університеті і зараз працюють українські професори, які допомагають моделювати майбутнє Фукушіми, використовуючи радіаційні дані з Чорнобильської АЕС. Мені здається, що Україна та Японія повинні передавати цей досвід іншим країнам з метою запобігання аварій на атомних електростанціях у всьому світі.

У 2016 току розпочато консультації з кібербезпеки, а в 2018 році відбулася історична подія – перші консультації  з питань безпеки, також було підписано меморандум у цій сфері. Російське вторгнення в Україну мало важливий вплив на подальший розвиток політики безпеки Японії: минулого року було затверджено нову стратегію безпеки, також Японія вирішила збільшити військовий бюджет з 1% до 2% ВВП до 2027 року. У майбутньому, думаю, за сприятливих політичних умов, Японія також могла б надати зброю Україні.

Не можу також оминути економічний потенціал Японії, її досвід післявоєнної відбудови та здатність до відновлення після природних катастроф – це все буде уже важливо для України після перемоги.

- Розкажіть більше про процес написання книжки. З якими труднощами стикалися?

– Написання книги зайняло приблизно два роки, потім були пошуки видавництва. Насправді, я мала перемовини з різними організаціями, але врешті-решт монографію вирішила друкувати у японському видавництві «Interbooks» (https://www.interbooks.co.jp/en/). Я дуже вдячна їхньому директору Мацумото-сану, редактору Теджіма-сан, а також всій команді за сприяння у виданні книги.

Щодо  труднощів, мабуть, більш за все ми працювали над транскрибуванням українських географічних назв та імен японською мовою. Через російське вторгнення правила транскрибування української мови в Японії були модифіковані. Київ, наприклад з «Кієфу» (російська вимова), перетворився на «Кііу» (українська вимова), тому було багато додаткової роботи над текстом.

Іншим викликом стало питання політичної лінгвістики. Наприклад, «тимчасова окупація» Криму та українських територій. Японці не могли спочатку зрозуміти цей термін, бо японською зазвичай кажуть просто «окупація». Але я їм пояснила, що у нас є закон про тимчасово окуповані території, а також що ми маємо на увазі під цим терміном, і вони пішли на зустріч, залишивши запропоноване формулювання.

Окремим напрямком роботи був підбір світлин та отримання прав на їх використання. Дужу вдячна всім партнерам, які надали фотографії для цього проєкту.

- Як відреагувала японська сторона на вихід книжки? Чи були відгуки, рецензії?

– Японська сторона відреагувала позитивно. Перш за все, хотіла б відзначити, що цей проєкт було реалізовано у рамках святкування 30-ї річниці дипломатичних відносин, яку відзначали у 2022 році, і тому була активна підтримка як Посольства Японії в Україні, так і Посольства України в Японії. Я отримала також позитивний відгук від Президента Асоціації україністів Японії професора Йошіхіко Окабе, який взяв участь в моїй презентації книги для японської авдиторії.

Окрім цього, хотіла б процитувати відгук з японського амазону (https://amzn.asia/d/aADJgru), де можна придбати книгу: «Україна, яка стала центром уваги у всьому світі через російську агресію. Країна, яку я знав майже лише за назвою, насправді має довгу і глибоку історію взаємовідносин з Японією, і це вперше виявилось завдяки цій книзі. Я дізнався про Японію та Україну, які здавалися далекими одна від одної, але, насправді, мають численні спільні зв'язки: великий йокодзуна Тайхо, козаки, Київський балет, Чайковський, борщ та Чорнобиль... Усі вони пов'язані з Україною!

У цій книзі автор детально розглядає відносини між Японією та Україною з початку XX століття, вибираючи матеріали з великої кількості дипломатичних та громадських джерел і надаючи їм пояснення через призму досвіду колишнього дипломата. Мене також вразило зацікавлення українців у різних аспектах японської культури.

На жаль, в Японії надто мало засобів масової інформації, які представляють ситуацію в Україні. Я сподіваюся, що ця війна скоро завершиться, і культура України стане більш відомою в Японії».

На завершення хотіла б ще раз висловити подяку всім, хто сприяв у написанні монографії та підтримав її презентацію, зокрема Українсько-Японському центру КПІ імені Ігоря Сікорського, Кафедрі соціології КПІ імені Ігоря Сікорського, видавництву «Interbooks», Посольству України в Японії, Посольству Японії в Україні. Також хочу висловити слова вдячності науковим керівникам Шін’ічі Кітаоці, Миколі Шевчуку, Ользі Брусиловській, опонентам на захисті Наталії Городній, Олені Микал, організаціям, які надали фотографії для книги, моїм рідним та близьким, а також всім, хто підтримав цей проєкт.

Щиро дякую також газеті «День» за інтерв’ю.

Розмовляла Ольга КВАСНИЦЯ,

доцент Львівського національного

 університету імені Івана Франка