Євроатлантичні горизонти нового часу
Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер планує взяти участь у церемонії інавгурації обраного Президента України Віктора Ющенка 23 січня — повідомило агентство Інтерфакс-Україна з посиланням на джерело у штаб-квартирі Альянсу. Очевидно, це варто було б розглядати як досить серйозний знак, хоча всі офіційні і неофіційні заяви з приводу найближчого майбутнього відносин між Україною і НАТО залишаються більш ніж обережними. У цих заявах ідеться, наприклад, про сподівання на активну співпрацю — і на поверхню не виходить при цьому жодної конкретики. Між тим не є секретом, що певна істотна активізація цих відносин — за умови просто нормального проведення президентських виборів в Україні — очікувалася ще наприкінці минулого року. На це, зокрема, під час самміту НАТО у Стамбулі вказував тоді ще міністр оборони Євген Марчук. Сподівання покладалися на зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО у грудні минулого року — очікувалося, зокрема, що під час цієї зустрічі може бути зроблено політичну заяву про започаткування «розширеного діалогу» з питань можливого вступу України до Альянсу. Як відомо, український міністр в цій зустрічі участі не брав — сторони дійшли згоди щодо того, що «зараз — не найкращий час». Тоді світ був шокований перебігом першого і особливо — другого туру президентських виборів в Україні і здивований реакцією суспільства. До того ж, після стамбульського самміту президент Леонід Кучма викреслив з Воєнної доктрини згадку про курс України на набуття членства в НАТО — тоді це пояснювалося тим, що йому нічого конкретного не сказали про перспективи членства, натомість довго пояснювали необхідність проведення виборів у демократичний спосіб. Кандидат у президенти Віктор Янукович, який розглядався як «наступника» Кучми, заявляв, що він проти вступу України до Альянсу. Янукович на той час був прем’єр-міністром країни. Марчука, який вважався одним з головних адептів «України в НАТО», було звільнено з посади міністра. Все це не могло не змусити задавати банальні питання — який курс насправді планує Україна, де логіка в заявах і вчинках її вищого керівництва, як бути з послідовністю і передбачуваністю?
Колишній перший заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий на «круглому столі, організованому Центром ім. Разумкова, заявив, що нове керівництво держави має подати заявки на вступ і до Європейського Союзу, і до НАТО (він, щоправда, говорив, що це варто зробити хоча б для того, щоб відслідкувати реакцію і отримати чесну відповідь). Такої ж позиції так чи інакше дотримується більшість українських фахівців і експертів, які так чи інакше у попередні часи були причетні до формування і реалізації зовнішньої політики. Щоправда, якщо в Україні часто можна почути, що такою заявкою можна вважати рішення Ради національної безпеки і оборони про розробки програми повної інтеграції країни до НАТО, ухвалене ще в травні 2002 року (якого досі ніхто не скасовував), то в штаб-квартирі Альянсу, очевидно, хотіли б бачити окремий документ з цього приводу, після розгляду якого можна було б починати той досить довгий шлях підготовки (швидше, в розумінні обсягу роботи, ніж з погляду часових рамок), який і починається з «інтенсифікованого діалогу».
Під час грудневої зустрічі міністрів у Брюсселі і генеральний секретар НАТО де Хооп Схеффер, і тодішній міністр закордонних справ Польщі Цімошевич, і інші представники структур Альянсу і країн-членів багато говорили, що «українське питання» не знімається з порядку денного, і як тільки ситуація в Україні нормалізується, можна буде говорити про проведення зустрічей і обговорення конкретних питань. Говорити, що з обранням нового Президента настала ясність хоча б із стратегічного питання — чи будуть найближчим часом обговорені «українські перспективи», було б завчасно — зокрема, слова Юлії Тимошенко про те, що Україна вступить до НАТО тільки разом з Росією, викликають у кращому випадку подив. Швидше, варто було б говорити про певну ревізію того, що вже було зроблено, і того, що може бути зроблено найближчим часом, з визначенням конкретної мети. Досить часті заяви про те, що Україна не може собі дозволити перебувати поза межами тієї чи іншої структури безпеки (єдиною функціонуючою на сьогодні в Європі системою колективної безпеки є НАТО) є, добре це чи погано, об’єктивним фактом. Україна не є ні Швейцарією, ні Австрією, які завдяки історичним традиціям, системі міжнародних відносин, яка складалася століттями, певним писаним і неписаним гарантіям безпеки можуть собі дозволити дотримуватися нейтралітету (заради справедливості, варто визнати, що тільки Швейцарія може вважатися дійсно нейтральною державою). Будь-які розмови про нейтралітет (позаблоковий статус) в умовах, коли країна практично ніяк не убезпечена від зовнішнього впливу (коса Тузла — не єдиний приклад), навряд чи можуть бути щирими. Гарантії безпеки, надані Україні з боку п’яти ядерних держав 1995-го, виявилися декларативними. Якщо національні інтереси вимагають активізації «європейського» вектора розвитку країни (що визнають усі наявні політичні сили, крім зовсім маргінальних), то «безпековий вимір» — не та справа, якою варто було б нехтувати. Де-факто Україна має небагатий вибір: справжній шлях до НАТО або ж розвиток за моделлю Білорусі і перетворення на «форпост» існуючої сьогодні в Європі лінії розподілу. З одного боку, «до ЄС через НАТО» — таку думку висловлює, зокрема, екс-міністр оборони Костянтин Морозов. З іншого — можливо, хибна думка про те, що Україна, як і Росія, належить до іншої цивілізації, цінності якої суттєво відрізняються від західних (ця думка не просто наполегливо культивується в Росії, її насправді схильні підтримувати і в деяких країнах Західної Європи). Обидва шляхи мають свої плюси й недоліки, однак більшість iз них сьогодні відома лише фахівцям.
Соціологічні опитування, які проводилися до президентських виборів в Україні, стабільно фіксували низький рівень довіри українців до НАТО і порівняно невисокий рівень підтримки вступу країни до Альянсу. Народний депутат Олег Зарубінський, який очолює підкомітет по зв’язках iз НАТО у парламентському комітеті з питань європейської інтеграції, пояснює це тим, що ніхто й не намагався допомогти створенню об’єктивної картини в суспільстві. Дійсно, в останні два роки в інформаційному просторі країни домінували тенденції, прямо протилежні напрямку, визнаному стратегічним для державної політики, нагніталися антизахідні в цілому і антиамериканські пристрасті. Особливо цими рисами позначився період президентської кампанії.
Споживач інформації, зокрема, часто не уявляє, що Росія, яка підтримувала антизахідну істерію в Україні, насправді має істотну співпрацю з НАТО (наприклад, План дій по боротьбі з тероризмом, низку взаємних операцій), яку не збирається згортати. Негативне ставлення Москви до розширення НАТО може бути зумовлене не стільки досить міфічними національними інтересами, скільки бажанням домогтися виняткового впливу на ситуацію у пострадянському просторі.
Немає сумнівів у тому, що «російське питання» при плануванні подальших кроків у відносинах Україна — НАТО обійти неможливо. Майстерність дипломатії і полягатиме в тому, щоб захистити свої інтереси, не призводячи до погіршення відносин з іншими і не дозволяючи себе залякувати.
І українські, і західні експерти схильні припускати, що в разі коли буде встановлено довіру до нового державного керівництва України, до його дій, то можна говорити, принаймні, про якісні зміни у відносинах між Україною і НАТО вже протягом найближчих років. Зокрема, не виключається, що наприкінці цього року або на початку майбутнього може бути зроблено політичну заяву про приєднання України до Плану з набуття членства в НАТО (Membership Action Plan). Відомо, що можливість такої заяви розглядалася ще якийсь час тому, проте українські події цю перспективу відсунули.
Можна стверджувати, що до певної міри «євроатлантичні перспективи» України дещо полегшаться, якщо будуть чітко виконуватися План дій Україна — НАТО, положення якого багато в чому повторюють пункти Плану дій з набуття членства, і річні цільові плани. Тоді можна буде, спираючися на вже наявну політичну підтримку (зокрема, з боку США, Польщі, Великої Британії) поступово переконувати інші країни-члени Альянсу в тому, що справа гідна їхнього консенсусу. У всякому разі, відверто негативної позиції щодо України сьогодні немає, як немає і повної згоди.
Процес євроатлантичної інтеграції України гальмувався не лише з власне українських причин. НАТО ще не досягло повної картини свого власного майбутнього, своїх чітко визначених функцій і обов’язків. Процес перетворення НАТО на глобальну структуру безпеки триває, і сталося так, що для країн-членів Альянсу сьогодні процеси нормалізації в Афганістані, навчання фахівців в Іраку, «близькосхідний діалог» виявилися вищими пріоритетами, ніж «українське питання». Очевидно, початок нової епохи з вимогою формулювання нового самовизначення і нового бачення картини світу — явище, характерне не лише для України. Яка цілком здатна стати елементом формування дійсно нової Європи.
