Європа без Туреччини
Більшість європейських громадян (наприклад, понад 60% у Франції та Німеччині) вважають, що Туреччина не повинна стати частиною Євросоюзу. Такі припущення мають різні причини — деякі обѓрунтовані, а деякі ѓрунтуються на певних упередженнях. Туреччина надто велика; турецькі робітники-мігранти можуть наповнити інші країни-члени Євросоюзу; в Туреччині трапляються випадки порушення прав людини; Туреччина пригнічує курдів; Туреччина не розв’язала своїх проблем із Грецією щодо Кіпру.
Проте основна причина, поза всяким сумнівом, полягає в тому, що Туреччина — ісламська країна, якою керує мусульманська партія, і вона вважається надто іноземною. Інакше кажучи, як зазначив колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен, один з авторів конституції Євросоюзу, «Туреччина — це не європейська країна».
Це складно зрозуміти представникам світської прозахідної турецької еліти, яка витратила цілі десятиліття, якщо не більше, у спробах довести свої добрі наміри щодо вступу до Євросоюзу. Як один високоосвічений турок, котрий працював у міжнародній організації, нещодавно сказав мені: «Ми граємо з вами у футбол, разом співаємо пісень на телебаченні, робимо з вами бізнес, покращуємо ситуацію з правами людини в нашій країні й демократизуємо нашу політику. Ми виконуємо всі ваші умови, а ви все ще не хочете нашого приєднання».
Це так, підтвердила туркеня, яка приєдналася до нашої розмови. Вона вільно розмовляла англійською, багато часу перебувала в Лондоні, працювала в одній із неурядових організацій, які захищають права людини, а в 1980-ті роки її було ув’язнено за те, що виступила проти військового режиму: «Я ненавиджу Європу. Я не європейка, і взагалі, кому потрібна ця Європа?»
Хороше запитання. Тоді як грецька криза залишає шрами на тілі єврозони, економіка Туреччини переживає бум. Можна з упевненістю стверджувати, що слово «Європа» впродовж багатьох років було символом не лише добробуту, а й ліберальної політики, відкритого суспільства і дотримання прав людини, а турецьке суспільство мало неабияку користь від того, що намагалося (не завжди ідеально і не завжди до кінця) підігнати себе під європейські стандарти.
Утім, дедалі більше європейців розчаровуються в Євросоюзі. Будучи далеко не ідеальною моделлю демократії, Євросоюз для них асоціюється із зарозумілими, зашореними чиновниками, які втратили зв’язок із народом, видають правила та едикти в патерналістській і владній манері, нехтуючи інтересами простих громадян, тим паче, що деякі з країн, які нещодавно приєдналися до Євросоюзу, такі як Румунія, Болгарія та Угорщина, не являють собою зразка відкритої ліберальної демократії.
Якщо навіть європейці не вірять у власний Союз, то чому турки хочуть до нього приєднатися? Жінка, яка заявляла, що вона ненавидить Європу, насправді дуже хотіла б бачити Туреччину у складі Євросоюзу. Її ненависть була не інакше, як злістю знехтуваної закоханої.
Представники турецької світської проєвропейської еліти, які перебувають при владі майже безперервно, відтоді як Кемаль Ататюрк заснував республіку 1923 року, зазнають нині тиску у двох напрямах. Натрапляючи на своєму шляху на перешкоди з боку Євросоюзу, вони також зазнають тиску на своє привілейоване становище з боку нової еліти, яка є більш провінційною, більш релігійною і менш освіченою, але не обов’язково менш демократичною, а саме: угрупованням, яке втілює прем’єр-міністр Туреччини Ресеп Тайіп Ердоган, який користується величезною популярністю.
Для цих прозахідних турків вступ Туреччини до Євросоюзу є рятувальним кругом, кинутим у вир ісламського популізму, який представляє Ердоган. І їх потрібно заохочувати, оскільки ісламізм Ердогана може бути демократичним, але антиклерикали переважно більш ліберальні.
Проте стара привілейована еліта — не єдине угруповання в Туреччині, яке отримає вигоду від визнання країни частиною Європи. Зазвичай в імперіях досить комфортно почуваються нацменшини, особливо в імперіях, в яких до них ставляться доброзичливо. Так само, як каталонці або шотландці, курди отримають вигоду від вступу до Євросоюзу, оскільки це буде для них свого роду захистом від нацбільшості своєї країни.
Величезні розміри Туреччини та велике населення непокоять європейців, і для цього є певні підстави. Але ці побоювання, мабуть, перебільшені. Сьогодні, коли турецька економіка нестримно розвивається, стало набагато менше підстав бідним туркам шукати роботу в інших країнах, не кажучи вже про те, щоб наповнити їх. І якщо Євросоюз, який значною мірою розширив свої кордони, в майбутньому стане на шлях створення федеральної держави, це було б не так уже й погано. У будь-якому разі, вступ Туреччини навряд чи що-небудь суттєво змінить.
З погляду прозахідних турків, гордість від прийняття до Євросоюзу, мабуть, все ж менш відчутна, аніж біль від відмови. Але те ж саме справедливе й для європейців. Якщо найбільш прозахідну, сучасну і найдемократичнішу республіку в ісламському світі захлесне хвиля антиєвропейських настроїв, спричинених образою знехтуваних, це не буде хорошим виходом як для Заходу, так і для світу загалом.
Туреччина перебуває в перспективному стані і здатна повести інші мусульманські країни за собою в більш ліберальному й демократичному напрямі. Більш того, маючи реальну перспективу приєднання до Європи, Туреччина поліпшила б свої позиції у світі і стала б спроможною зняти потенційне напруження, що існує між Європою та країнами Близького Сходу. Без Туреччини у своєму складі втручання Євросоюзу в справи Близького Сходу, як і раніше, виглядатиме, як західний імперіалізм.
Перспектива вступу Туреччини до складу Євросоюзу також зможе розсіяти застарілу думку про те, що Європа є християнським світом. Християнські релігії однозначно допомогли прибрати європейській цивілізації її нинішньої подоби. Але не всі європейські громадяни є християнами. Багато хто не має до християнства жодного відношення.
Якщо велика демократична країна, в якій більшість населення сповідає іслам, зможе приєднатися до Євросоюзу, то значно легше вважати своїми друзями-європейцями також французьких, британських, голландських та німецьких мусульман. Ті, хто вважає, що спільні інтереси й ліберальні інститути мають визначати політику Євросоюзу, отримали б вигоду від прийняття Туреччини. Ті, хто прагне до того, щоб європейська ідентичність ґрунтувалася на культурі й вірі, чинитимуть цьому опір.
На жаль, за часів економічної кризи, націоналізму, що набирає обертів, і популізму, оберненого всередину себе, шанси мусульманської країни на те, щоб стати членом Євросоюзу, дуже слабкі, якщо не сказати більше. Не можна силоміць примушувати людей робити те, чому вони чинять опір. Наполягання на включенні всупереч бажанню більшості громадян Європи матиме присмак чогось на зразок свого роду недемократичного патерналізму, який уже відвернув багатьох європейців від Євросоюзу.
Однак більшість не завжди має рацію, і часи змінюються. І тоді ми знову, можливо, жалкуватимемо про те, що часи змінювалися не досить швидко.
Ян БУРУМА, професор демократії та прав людини в Бард-коледжі, автор книжки «Приручення богів: релігія і демократія на трьох континентах».
