«Європейська трійка»
Спостерігачі вже встигли охрестити співпрацю Франції, Росії та Німеччини з іракського питання «європейською трійкою». Після того, як у Парижі пройшла зустріч міністрів закордонних справ Росії, Франції та Німеччини й на ній було заявлено про готовність не допустити прийняття резолюції, яка дозволила б застосувати силу проти Іраку навіть шляхом накладення вето на документ, який пропонується Сполученими Штатами, це визначення виглядає цілком прийнятним. У повітрі ХХI сторіччя запахло недовготривалими союзами XIX — ще трохи, і заговорять, наприклад, не про «євротрійку», а про «європейський концерт». Адже в період, коли його головні музиканти укладали свої угоди та проводили свої конгреси, також не було ніяких ідеологічних розбіжностей: світом правили інтереси, а роль Сполучених Штатів з більшим чи меншим успіхом грала та чи інша європейська держава.
Нинішня французько-німецько-російська дружба також виглядає досить скороминущою. По-перше, через те, що учасники «євротрійки» не прагнуть до серйозної конфронтації з американцями, розуміючи, що якщо Рада Безпеки ООН відмовиться підтримати Вашингтон, а війна все ж таки станеться, це буде не так удар по американських можливостях, як можливість поставити під сумнів усю серйозність нинішнього світового порядку з ООН, правом вето та іншими післяялтинськими інституціями (і чи не до цього американці прагнуть?). По-друге, вирішуючи сьогоднішні політичні завдання — Шредерові необхідно протиставити зростаючу зовнішньополітичну роль Німеччини економічній безпорадності свого уряду, Ширакові важливо зміцнити авторитет у арабському і мусульманському світі (візит французького президента до Алжиру продемонстрував, що це в нього виходить) — Франція і Німеччина стали програвати стратегічно, вже майже втративши роль лідерів об’єднаної Європи і, власне, саму цю об’єднану Європу в тому вигляді, в якому вона їм ввижалася до розширення. І рано чи пізно Берлінові та Парижу доведеться відступити, щоб врятувати те, що залишилося. По-третє, до останнього часу Володимирові Путіну вдавалося набагато краще порозумітися з тими європейськими політиками, хто зараз виявився на американському боці. І навряд чи йому захочеться ревізувати ці стосунки й сваритися не лише з Блером, але й із Бушем… А найголовніше — сказати про право вето на зустрічі міністрів «євротрійки» — це одне, а проголосувати в Раді Безпеки — щось зовсім інше…
