«За Газпром!» і «За Путіна!» помирати не підуть

Чим ближче визначена Конституцією й більше ніж буденна для будь-якої нормальної демократичної країни подія — вибори президента України, тим нервовішою й примітивнішою стає реакція на неї офіційної російської пропаганди. При цьому весь трагікомізм ситуації полягає в тому, що офіційно кампанія з виборів глави Української держави ще не розпочалась, а активність сусідньої Росії наростає в прогресії! Звісно, відсотків на 90 усі телерепортажі, що мають різко антиукраїнський характер, розраховані виключно на внутрішню аудиторію — російських обивателів, яким навіюється тупо-примітивна й виключно одностороння точка зору на те, як, на думку кремлівської влади, мала б розвиватися суверенна Україна, а якщо вона розвивається не так, то які «супостати» в цьому винні.

При цьому список «супостатів» оригінальністю не вирізняється: Президент України, її прем’єр-міністр, і далі — чиновники всіх рівнів, головна «провина» яких, на думку ідеологів і пропагандистів кремлівської політики, в тому, що вони... занепокоєні розвитком української державності з усіма належними їй атрибутами. (Цікаво, а чим, на думку російської влади, мають бути занепокоєні українські посадові особи — інтересами стародавніх єгиптян, чи що?!..)

Усі вони, таким чином, «погані хлопці». Відповідно, «хороші хлопці» в Україні — це ті, хто підтримує виключно Партію регіонів і виходить на мітинги часто — так показує телевізійна картинка — чомусь не з національними прапорами, а з державними прапорами сусідньої держави — російськими «триколорами». Примітивно, скаже хтось зі спостерігачів і, взагалі-то, буде правий. Адже, з одного боку, якщо дотримуватися елементарної логіки речей, навряд чи хтось із серйозних російських політиків і політологів, залишаючись наодинці з собою, зізнається, що приймає значну частину українського народу за ідіотів. Справді, всі в Росії, хто не втратив мізків і пам’яті, добре пам’ятають, як голосувало населення тоді ще УРСР на референдумі в грудні 1991 року: 92 відсотки виборців висловилися за державну незалежність України. А тепер, якщо прийняти підсунуту російському телеглядачеві картинку з розмахуванням «триколорами» в деяких південних і східних регіонах України за чисту монету, то вийде, що народ сусідньої країни мало не до складу Росії захотів? Тобто просто збожеволів: із могутнього єдиного Радянського Союзу вийшов, а тепер раптом схотів у вигляді додатку до сьогоднішньої Росії, в якій немає нічого, крім нафти з газом та щоденних терористичних актів?! Та хто ж з думаючих людей у таке повірить?..

Однак, з другого боку, в тому-то й річ, шановні читачі, що не повірять ті, хто думає. А ті мої співгромадяни, які звикли вірити телевізійній пропаганді, зокрема й — на жаль! — антиукраїнській (а таких немало!), можуть і прийняти подібні «телешедеври» за чисту монету. Ось на них і розраховують російські політики, котрі, на жаль, виявляються здатними на правдивий аналіз, лише коли залишаються наодинці з собою в домашніх стінах.

І на все це, можливо, не варто так було звертати увагу, якби не йшлося про взаємовідносини двох дійсно братських, сусідніх народів. А про яке вже тут братство й добросусідство можна говорити, якщо навіть президент Росії Д. Медведєв, виступаючи перед форумом «двадцятки» в Піттсбурзькому університеті в США, назвав відносини Росії з Україною «деградуючими»? Адже можна було б, зрештою, оминути питання або хоча б трохи дипломатичніше висловитися. А так, якщо весь час демонстративно підкреслювати погіршення наших відносин (замість того щоб діяти навпаки — нехай потроху, але поліпшувати їх), то в один нещасний момент, справді, можна накликати біду! Не хочеться навіть думати про погане, але мимоволі закрадається побоювання: чи не плекає дехто в московському керівництві думки повторити на території деяких українських регіонів «грузинський варіант» зразка серпня 2008 року?.. Чи не для цього готується пропагандистський «грунт»?..

Так от, нагадаємо подібним «мислителям», а також тим українським громадянам, які чомусь дуже вірять у Росію, що називає себе «демократичною», що дійсно готові виходити з російськими «триколорами» на мітинги для підтримки Чорноморського флоту РФ або інших подібних цілей: сьогоднішня російська армія, яку вони так готові підтримувати, побила всі мислимі «рекорди» за моральним розкладанням. Повсякденною нормою життя стали моральні приниження та фізичні знущання над «молодими» солдатами-призовниками з боку солдатів-старослужбовців, здирство грошей у тих та інших з боку «батьків-командирів», хабарництво й розкрадання військового майна на всіх рівнях армійської вертикалі. Уже одного такого переліку достатньо, щоб будь-яка розсудлива людина запитала себе: а чи здатна така армія в разі чого витримати хоча б один день повноцінної війни з хоч трохи серйозним противником?..

Адже й це ще не все. До всього іншого, така армія не має елементарної ідеї, за яку вона може воювати. А без такої ідеї, вибачте, мало хто схоче віддавати невідомо за що найдорожче — своє життя. Тим паче робити це, вторгаючись на чужу територію... Те, що один раз вдалося на маленькому шматочку території Грузії, навряд чи вдасться повторити з якимсь іще сусідом на більшій території — хоч би як цього комусь хотілося. З цього приводу просто не можна не процитувати французького політолога Р. Лур’є, який опублікував нещодавно статтю в популярній серед московської інтелігенції англомовній газеті «Москоу таймс»: «Хоч би як ми ставилися до радянського минулого, факт залишається фактом, — пише він,— солдати Червоної Армії в роки Другої світової війни йшли в бій з відомим закликом: «За Батьківщину! За Сталіна!». Важко навіть уявити собі, щоб солдати сьогоднішньої російської армії, які вторглися на територію Грузії, йшли в бій з вигуками: «За «Газпром!», «За Путіна!».

Різко сказано, але, мені здається, абсолютно точно. Хочеться лише додати до слів політолога: з цими словами вмирати точно не підуть, а інших слів у сьогоднішній Росії просто немає... Тож краще на таку армію й не розраховувати. Раджу пам’ятати про це тим, хто мріє зліпити якусь діряву подобу Російської імперії з уламків, хоч би де ці «майстри» перебували, — в Москві, Санкт-Петербурзі, Донецьку або Криму. З другого боку, всім, хто бачить майбутнє двох наших країн дійсно на шляхах рівноправної співпраці, не можна втрачати пильності: хтозна, які геополітичні «витіюватості» спадуть таким «майстрам» на думку з розвитком внутрішньополітичних процесів в Україні...