Зафіксована готовність

Чому не справдилися сподівання України отримати ПДЧ у Бухаресті попри підтримку нашої держави багатьма країнами-членами НАТО і, особливо США? Чому такі суперечливі оцінки результатів Бухарестського саміту і в чому полягає безпрецедентність цієї зустрічі глав держав та урядів країн членів НАТО? Що треба робити аби в грудні наша країна отримала «відкладене» ПДЧ? Яким чином пом’якшити російський фактор? Про це «Дню» розповідає перший заступник міністра закордонних справ Володимир ХАНДОГІЙ, який безпосередньо брав участь в цьому саміті і відповідає за натовський напрямок в українському зовнішньополітичному відомстві.

— По-перше, дипломатія — це мистецтво можливого. По- друге, що стосується сподівань, то я хотів би сказати, що наші сподівання справдилися. Аби зрозуміти, що сталося, хочу привернути увагу до листа трьох, який став причиною всіх цих перипетій і дискусій. Якщо порівняти лист і результати саміту, тоді стане зрозуміло, що зафіксовані офіційно в цьому листі наші сподівання абсолютно справдилися. Зокрема, як відзначається в спільній заяві Комісії Україна—НАТО, Альянс погодився, що Україна стане членом НАТО. А ПДЧ є наступним кроком. Союзники визначились, що вони підтримують заявку України на приєднання до ПДЧ. А це дає нам можливість будувати свої подальші відносини з НАТО.

— Володимире Дмитровичу, але чи було це зрозуміло українській делегації увечері 2 квітня після засідання Північноатлантичної ради альянсу?

— Ні. Абсолютно. І в цьому, можливо, і полягала дипломатична майстерність і, в тому числі української делегації. Адже до останньої хвилини не було зрозуміло, яке ж все-таки буде ухвалено рішення щодо заявки України та Грузії. Навіть графік засідань 3 квітня «рухнув» через необхідність продовжити консультацій з питань України та Грузії. Хотілось би зазначити, що, можливо, вперше в історії проведення таких заходів глави держав та урядів безпосередньо були задіяні у виробленні формулювань. З одного боку, це було безпрецедентно, а з іншого — позитивно. Тому що, навряд чи фахівцям iз міністерств закордонних справ вдалося б досягти такого компромісу.

Тут у конкретному випадку з Україною та Грузією потрібно було ще й політичне бачення розвитку відносин iз урахуванням усіх геополітичних і стратегічних та інших міркувань. Цей результат міг стати продуктом розмірковувань і дискусій на найвищому рівні. Це не були вправи рафінованих дипломатів, які сидять за столом переговорів.

— До речі, можете ви сказати, яка країна запропонувала саме таку форму ухвалення рішення щодо заявок України та Грузії?

— Ми не були присутні на цих дебатах. Хто був першим, хто пішов на поступки, хто здався — це не важливо. важливий результат. І те, що з цією декларацією погодилися канцлер Німеччини і президент Франції, віддзеркалює думку всіх. Звичайно, були поступки. До тексту параграфу 23 комюніке постійно вносилися зміни. Врешті- решт у ході дискусії виникло остаточне формулювання, яке стало прийнятне для всіх.

— Це так, але в Україні опозиція називає це рішення поразкою України, а Президент — перемогою. Загалом, Володимире Дмитровичу, як ви оцінюєте це рішення?

— Я вважаю це надзвичайно позитивним результатом, який перевершує очікування України. Чому? Я хочу звернути увагу на те, що наші відносини з НАТО розвиваються понад 10 років. І в жодному документі до останнього часу не було зафіксовано визнання того факту, що Україна стане членом НАТО. Це нам заважало поглиблювати відносини з Альянсом. Досі у відносинах з НАТО завжди скрізь йшлося про прагнення України. А з боку НАТО було в кращому випадку: «Ми взяли до уваги ваше прагнення». Відтак ми взяли курс на отримання ПДЧ без чітко заявленої з боку НАТО готовності чи бажання бачити Україну серед своїх членів як механізму, який би нас привів до визнання цього. Хоча насправді нормальний шлях — спочатку констатація: політичне визнання, а потім механізм, який приводить до цієї мети. І все змінилося в Бухаресті і ми отримали те, що хотіли евентуально отримати. Тепер наше завдання певною мірою полегшується і наші подальші кроки в отриманні форматів співробітництва базуються на фундаменті. Ми маємо мету і зафіксовану готовність. У цьому сенсі результати Бухарестського саміту значно перевищують наші очікування. Уявіть собі: ми отримуємо ПДЧ і після йде фраза: але цей План дій щодо членства не дає гарантії Україні для вступу в НАТО. Така формула існує і зафіксована в Мадридській декларації. Ні Інтенсифікований діалог, ні ПДЧ не дають автоматичного членства в Альянсі. Тобто ми могли отримати ПДЧ без будь-яких гарантій щодо вступу до НАТО. Якби тоді пішла хвиля коментарів? Навіщо нам ПДЧ, якщо немає членства. А тепер ми маємо трішки навпаки. Ми маємо зафіксовану мету членство, підтримку визнання ПДЧ як механізму і відтермінування до грудня. Я думаю, що це нормальний варіант.

— Мабуть це так і є. Але що треба робити тепер Україні, щоб у грудні нашій країні було надано ПДЧ?

— Україні треба робити те, що ми робили. Перш за все, потрібно забезпечити майже 100 відсоткове виконання Цільового плану Україна—НАТО, який нещодавно затверджений президентом і є основою нашої практичної співпраці. Я думаю, що оцінка нашої діяльності в грудні значною мірою буде базуватися саме на оцінці виконання Цільового плану. Там є поле діяльності для всіх без виключення міністерств. Там йдеться про поглиблення реформування безпекового сектору, Збройних сил, громадянського суспільства, економічних реформ. І, безумовно, важливе значення матиме внутрішньополітична стабільність у державі. На це звертали увагу і продовжують звертати деякі держави-скептики. Ми сподіваємось, що пройдемо цей шлях за півроку без якихось серйозних політичних збурень. Хоча всі допускають наявність політичної дискусії. А це ознака демократії. Загалом, усі ці речі будуть піддані аналізу в грудні на рівні міністрів закордонних справ. Я хотів би звернути увагу на важливу деталь. Недарма глави держав та урядів зафіксували те, що вони надають повноваження главам зовнішньополітичних відомств приймати рішення. Мені здається, якщо міністри не виконають завдання, то вони просто розпишуться у не використанні своїх повноважень.

— Але чи не може статися так, що міністрам можуть дати повноваження вирішувати у залежності від відносин України з Росією... Як нам можна пом’якшити російський фактор?

— Як відомо, на всіх зустрічах країни члени НАТО заявляли про те, що жодна держава, у тому числі Російська Федерація не має право вето на рішення Альянсу. Альянс прийматиме свої рішення, виключно базуючись на своїх власних оцінках. Звичайно, ми живемо в реальному світі й процес формування позиції в державі свідомо чи підсвідомо здійснюється на підставі різних чинників, у тому числі російського. Тому, безумовно, одним iз важливих напрямків нашої роботи тепер є продовження і поглиблення консультацій з Російською Федерацією. Ми готові до цих консультацій і зараз плануємо провести з Росією черговий раунд консультацій з приводу відносин України з НАТО. Ми сподіваємось, що цей процес дасть свої позитивні результати. Адже нам курс до НАТО жодним чином не спрямований проти інших держав, у першу чергу проти Росії. І це відомо. І НАТО не є організацією, яка спрямована проти Росії. Це є очевидним фактором і глибина співпраці з Росією є свідченням цього. Та й сам факт участі російського президента на засіданні Ради Росія—НАТО також це підтверджує. Я не уявляю собі участі лідера держави в засіданні організації, ворожої для нього.