Заповнення вакууму в глобальному лідерстві

Чи увійшов світ у нову епоху хаосу? Розхитування в політиці США відносно Сирії, безумовно, дозволяє передбачити, що це так. Справді, важка спадщина вторгнення до Іраку та Афганістану, а потім фінансової кризи 2008 року привели США до того, що вони не лише не хочуть використовувати свою військову потужність, навіть коли перетинають їх «червоні лінії», але й, судячи з усього, вони не бажають брати на себе якесь серйозне навантаження заради підтримки свого глобального лідерства. Але якщо Америка нині не бажає бути лідером, хто ж посяде її місце?

Китайські лідери продемонстрували свою незацікавленість у активному глобальному лідерстві, відкрито відхиливши заклики стати «відповідальним учасником» міжнародної політичної та економічної системи. Тим часом, незважаючи на те, що Росія може хотіти підтримувати ілюзію того, що вона є глобальною силою, останнім часом, судячи з усього, вона зацікавлена протидіяти Америці всюди, де це можливо — навіть тоді, коли в довгостроковій перспективі це не в її інтересах. А Європа стоїть перед лицем великого числа внутрішніх проблем, аби узяти на себе роль суттєвого лідерства в міжнародних відносинах.

Недивно, що цей недолік лідерства серйозно підриває ефективність міжнародних інститутів, прикладом чого є неефективна відповідь Ради Безпеки ООН на сирійську кризу і плачевні результати нинішнього раунду торгівельних переговорів Світової організації торгівлі (СОТ). Ця ситуація нагадує 1930-і роки — десятиліття, коли, за словами економічного історика Чарльза П. Кіндлбергера, вакуум лідерства призвів до недовироблення глобальних суспільних благ, поглибивши Велику депресію.

За цих умов США і Китай — єдині життєздатні кандидати на глобальне лідерство — мають досягти великого компромісу, який примирить їх корінні інтереси, у свою чергу дозволивши діяти спільно, аби забезпечити і захистити глобальні суспільні блага. Лише за рахунок стабілізації двосторонніх китайсько-американських відносин можна буде побудувати глобальну систему, яка підтримуватиме світ і загальне процвітання.

Такий компроміс має розпочатися з погоджених дій збоку США щодо зміцнення ролі Китаю серед міжнародних економічних інститутів, таких як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і СОТ. Тоді як призначення китайського центрального банкіра Чжу Міня на пост заступника керуючого директора МВФ було позитивним кроком, за ним не було інших кроків або призначень, які збільшили би вплив Китаю.

Крім того, Китай має бути включений до Транс-Тихоокеанського партнерства — паназіатської зони вільної торгівлі, про яку США ведуть переговори з Австралією, Бруней-Даруссаламом, Чилі, Малайзією, Новою Зеландією, Перу, Сінгапуром і В’єтнамом. Поділ Азіатсько-Тихоокеанського регіону на два економічні блоки — один довкола Китаю, інший довкола США — спричинить зростання недовір’я і стане стимул-реакцією до економічних непорозумінь.

Фактично, як сказав у червні колишній американський радник з національної безпеки Збігнев Бжезінський на Форумі миру в Пекіні, чого світ дійсно потребує, то це всеосяжного економічного партнерства США й Китаю. Проте така співпраця буде неможливою доти, доки США не визнає Китай рівноправним партнером — і не лише риторично.

Враховуючи, що США зберігають значну військову перевагу над Китаєм, Америка могла б підтримати таке партнерство без істотних ризиків для безпеки. Іронія полягає в тому, що військова перевага може ослабити бажання американських лідерів йти на всілякі поступки, особливо пов’язані з питаннями безпеки, а саме цього вимагає рівноправне партнерство. Але навіть тоді буде можливе здійснення необхідних коректив без шкоди для інтересів безпеки США.

Розглянемо торгівлю зброєю між США та Тайванем. Враховуючи нинішню міру співпраці між Тайванем і Китаєм, зниження продажів зброї навряд чи стане загрозою для Тайваню, але внесе істотний вклад у зміцнення довіри між США й Китаєм. Питання полягає в тому, чи буде який-небудь президент США, демократ або республіканець, готовий ризикнути відчуженням тих, хто продовжує дивитися на Тайвань через призму конфлікту з Народною Республікою.

Quid quo pro (то за це) для цих змін у політиці США було б зобов’язання з боку Китаю поважати й захищати набір міжнародних норм, принципів і інститутів, створених в основному без його участі. Враховуючи той факт, що швидкі темпи зростання ВВП Китаю були б неможливі без зусиль Америки щодо створення відкритого світового порядку, китайським лідерам ця пілюля не повинна здаватися такою гіркою.

Слід зазначити, що дедалі напористіша зовнішня політика Китаю починаючи з 2009 року може вказувати на те, що, незважачи на переваги, які принесе універсальний китайсько-американський кондомініум лідерства, його лідери продовжать відмовлятися від перейняття на себе зобов’язань забезпечення дотримання нинішнього світового порядку. Проте зростаюче відчуття, що ця нова упевненість в собі мала неприємні наслідки, збільшивши занепокоєння серед сусідів Китаю й переконавши США наростити свою стратегічну участь в Азії, означає, що Китай, можливо, може бути переконаний відновити свої відносини з США. Головною перевіркою в цьому випадку буде готовність Китаю визнати статус-кво Східного й Південного Китайських морів.

Песимісти часто посилаються на війни, які спалахнули за підйомом імператорської Німеччини, як на історичну паралель до сьогоднішніх китайсько-американських відносин. Проте кращим прикладом — у якому глобальний гегемон допомагає виникаючим державам — може бути прийняття Сполученим Королівством підйому Америки. Визначаючи глобальну роль своєї країни, китайські лідери повинні мати на увазі успіх британського підходу — а також крах зверхньої дипломатії імперської Німеччини.

Проект Синдикат для «Дня»

Юн Єн КВАН — екс-міністр закордонних справ і зовнішньої торгівлі РК, професор міжнародних відносин у Сеульському національному університеті.