Здається, починаємо розуміти
Минулого тижня сталося відразу кілька демонстрацій. Наприклад, Президент Леонід Кучма продемонстрував публіці, що Україні дещо набридло чекати, поки Москва змилостивиться й погодиться на запровадження вільної торгівлі в СНД. Тому він заявив, що без такого режиму СНД навряд чи буде життєздатною — і влучив у «десятку». Бо СНД впродовж усієї своєї недовгої історії демонструє лише, що тримається виключно на колосальній залежності всіх інших країн-членів від Росії. Жодної іншої функції так звана Співдружність ніколи не виконувала й надалі навряд чи буде. А що ідея вільної торгівлі в СНД з 2000 року була мертвонародженою, мабуть, можна було здогадатися задовго до її висунення. Тим більше, що навіть Україна не є для Росії торговельним партнером номер один. Зате вона — з її катастрофічним небажанням не робити газових боргів, вчитися торгувати зі світом, з традиційно цікавою системою взаємовідносин iз російською владно-бізнесовою верхівкою — є чудовим «хлопчиком для биття», тобто тиску в усіх можливих сферах. Зрештою, існування СНД не в змозі допомогти Києву розв'язати його проблеми з Москвою — зате здатне підтримувати життя ідеї відтворення «великої Росії» в тій чи іншій формі.
Іншою демонстрацією був візит міністра закордонних справ Бориса Тарасюка до Брюсселя, під час якого виявилося, що Україна починає дивитися на речі дещо реалістичніше. Наприклад, з розумінням ставитися до її невнесення до списку перспективних кандидатів на вступ до Європейського Союзу. Бо, виявляється, крім численних розмов на цю тему, потрібно було б дещо зробити. Такі дрібниці, наприклад, як мало не повну реформу чинного законодавства, як створення нормальних умов для притоку капіталів, як стійке економічне зростання. Про це все сказано в рекомендаціях ЄС, але навряд чи там сказано, що для початку варто було б перестати лякати світ наростаючою бідністю, корумпованістю влади. Усунути звичку до вторинності від Росії мало не в усьому (хіба що, крім Чечні), адже це одна з причин, з яких не лише далекі атоли в Тихому океані, а й досить близька географічно Західна Європа так і не стали сприймати Україну як щось цілком самостійне. Та й тим, що сьогоднішня Україна здатна експортувати лише свої проблеми, тим, що від неї вже звично очікують дефолту за зовнішніми зобов'язаннями, що її кредитні рейтинги в останні два роки тільки знижуються, великої любові не викличеш. Те ж, що, на відміну від своїх сусідів, Україна виявилася неспроможною заручитися підтримкою західного капіталу, аж ніяк не свідчить про справжнє бажання стати частиною розвинутого світу.
Втім казати, що Україна зовсім нецікава Заходу, не можна. Це спростовується, зокрема, візитом генерального секретаря НАТО лорда Робертсона. Який теж був демонстрацією. Передусім, це підтвердило тезу одного з французьких експертів: Захід знову активно розiгрує «українську карту» проти Росії. З цієї точки зору Україна дійсно важливий партнер. Але з будь-якої іншої — очевидно, що поки що ні.
Демонстрації розуміння, що сталися минулого тижня, мабуть, рано чи пізно мали статися. І очевидно, що дуже багато часу мине, поки саме життя не продемонструє, що Україна добре вивчила необхідні уроки, що примусило б зробити необхідні висновки й Росію, й Захід. Але надія, хоч як це дивно, все ще є.
