Зрозуміти арабський військовий розум
Ключовим аспектом для перемоги в війні є визначення цілей. Це особливо правильно щодо сьогоднішніх бойових дій в Газі і Лівані. Якщо хтось намагається зробити багато (або вважає, що може зробити більше, ніж можливо), то його, цілком ймовірно, чекає невдача і точно чекає розчарування.
У цьому випадку помилково думати, що Ізраїль може знищити «Хізбаллу» чи усунути її як політичну або військову одиницю. Протилежне твердження грає на руку «Хізбалли», Сирії й Ірану, які хочуть визначити свою перемогу як виживання «Хізбалли».
Визначення перемоги як просте виживання — типовий підхід арабської (і іранської) політики. Він одночасно і згубний, і розсудливий. Він згубний, тому що спричиняє собою поразку через напад на перевершуючi сили: Шестиденна війна 1967 року, виклик Саддама Хусейна США і його напад на Іран, постійна битва Ясіра Арафата, в якій він весь час зазнавав поразку, тощо. Арабська сторона зазнає величезних матеріальних втрат і у живій силі, як це знов відбувається з ліванцями і палестинцями.
Але те, що, по суті, є поразкою в практичному і військовому сенсі, можна також вважати і політичною перемогою. Араби ніколи не «програють», тому що вони ніколи не здаються. Таким чином, вони формально ніколи нічого не припиняють. Лідери, які привели до невдачі, і угрупування, які не досягли тріумфу, стають героями, заявляючи, що вони відважно билися з супротивником і не були знищені. Для них важливим є те, що вони здійснили помсту, завдавши втрат, показали, що вони справжні чоловіки, не здалися ворогу і вижили.
Такий підхід є формулою нескінченного конфлікту і нескінченної поразки. Проте дані поразки не формують нове мислення і підходи і не приводять до влади інших лідерів. Прагматичний «урок» залишається не вивченим, тому що ті, хто використовує даний підхід, бачать тут інший урок.
Отож тактика, яка добре працює при конфліктах у інших регіонах світу, не функціонує на Близькому Сході. Правила гри приблизно наступні: сторона, що програла, визнає себе найслабшою й укладає угоду, що включає поступки, з метою уникнути наступного руйнівного конфлікту. Потім найсильніша сторона отримує вигоду від стримування залякуванням, бо визнаючи її силу, протилежна сторона сама війну вже не розпочне. Бажаючи уникнути війни, всі сторони вирішують розбіжності за допомогою компромісу, припиняють конфлікт назавжди і займаються іншими справами.
Натомість «Хізбалла» і ХАМАС отримують вигоду від війни як самоцілі. Більше того, «Хізбалла» зі своїми союзниками вдають із себе абсолютних переможців, що б не сталося. І мільйони арабів і мусульман, не без допомоги пропаганди режиму і ЗМІ, вірять їм.
Першопричина конфлікту полягає не в тому, що «Хізбалла» або ХАМАС настільки ненавидять Ізраїль, що вважають євреїв убивцями пророка, прислужниками диявола, імперіалістичними «недолюдками», чия країна має бути стерта з карти світу. Формальне припинення вогню або політичні рішення неможливі. У той же час, конфлікт дає їм гроші, владу і славу. Будь-які втрати і страждання, що є результатом їх дій (крім, хіба що втрат особисто для лідерів), аніскільки їх не хвилюють.
Зі свого боку, Ізраїль досягне об’єктивної військової і політичної перемоги, але він не зможе знищити «Хізбаллу» з кількох причин. По-перше, у «Хізбалли» є підтримка більшості ліванських шиїтів, які становлять приблизно 40% населення. Шиїти підтримують «Хізбаллу», бо вона задовольняє почуття гордості їх громади, представляє їх інтереси всередині країни і підігріває їхній релігійний ентузіазм. Нинішня війна не позбавить «Хізбаллу» підтримки людей, що розглядають опір Ізраїлю як перемогу саму по собі.
По-друге, Іран і Сирія як і раніше підтримуватимуть «Хізбаллу», бо це престижно і дає їм вплив у Лівані і можливість досаждати Ізраїлю без будь-яких втрат. Їх підтримка — це не тільки зброя, але і грошові субсидії, які допомагають «Хізбаллі» купити народну підтримку.
І, нарешті, багато ресурсів і сил «Хізбалли» перебувають поза зоною досяжності Ізраїлю. Тому «Хізбаллу» можна знищити тільки за допомогою серйозних дій ліванських груп. Але вони не стануть діяти, оскільки побоюються громадянської війни і використовують «Хізбаллу», щоб домогтися своїх власних цілей і задовольнити свої амбіції. Наприклад, Християнський рух є сьогодні союзником «Хізбалли», хоча перший був проти продовження окупації Лівану Сирією, а остання виступала за нього.
Природно, більшість інших ліванців не радіють тому, що авантюризм «Хізбалли» втягнув їхню країну в війну і завдав їй великих руйнувань. Багато хто таємно бажає, щоб Ізраїль знищив «Хізбаллу» і позбавив їх від цієї проблеми. Але самі вони нічого не зроблять, щоб допомогти, і, таким чином, проблема залишиться.
Проте в Ізраїлю є два реально здійсненні завдання. Перше — тримати «Хізбаллу» на відстані від свого кордону. Ідеально, якщо ліванська армія і уряд увійдуть на дану територію і почнуть управляти нею як частиною своєї країни. Можливий і інший варіант: нові міжнародні сили можуть домогтися більшого, ніж їх попередники, які частіше за все просто не звертали на терористів уваги. Але навіть якщо міжнародні організації і Ліван нічого не зроблять, Ізраїль атакуватиме будь-які сили «Хізбалли», які намагатимуться наблизитися до кордону настільки, щоб перейти його чи вистрілити ракетами по ізраїльському цивільному населенню.
Друге завдання, яке можна реально виконати — чинити на «Хізбаллу» такий тиск, щоб це на практиці стало ефективним стримуючим чинником. «Хізбалла» продовжуватиме публічно заявляти про те, що вона досягне нового зіткнення, викликатиме Ізраїль на бій і оголошуватиме себе переможцем. Але при цьому всі її загрози залишаться в основному на словах. Не можна чекати більше, ніж цього.
Баррі Рубін — директор Центру глобальних досліджень у сфері міжнародних відносин (GLORIA) при Міждисциплінарному університеті Ізраїлю і редактор часопису «Близькосхідний огляд міжнародних відносин».
