20 «спиць» «Колеса»
28 травня глядачів запрошують на подвійний театральний ювілей: місце зустрічі — Андріївський узвіз, 8.
Вечір присвячується 20 річчю театру «Колесо» ійого засновникові, художньому керівникові Ірині Кліщевській. Цей столичний театр став одним із перших камерних колективів, які почали існувати як самостійна структура — спочатку на принципах самоокупності, потім — у муніципальній структурі. Тут поняття сцена і зала для глядачів фактично відсутні, а до акторів глядачі можуть просто дотягнутися рукою... Нині в активі колективу 27 вистав, безліч нагород на міжнародних фестивалях і тисячі шанувальників у різних кінцях світу. Всі два десятиріччя «крутить» «Колесо» мініатюрна, красива, талановита жінка Ірина Кліщевська (директор, художній керівник, акторка, режисер), яка нещодавно відзначила власний ювілей.
— Не хочу навіть думати про свій вік, — зізнається Кліщевська. — Місяць тому ми з чоловіком утекли на тиждень до Парижа. Сходили на Монмартр, на могилу легендарної співачки Едіт Піаф (на міжнародних театральних фестивалях у Габрово, Києві, Македонії та Албанії Ірина Кліщевська за виконання ролі Піаф отримала призи в номінації — краща жіноча роль), а повернулися до Києва і завертілася суєта. На базі нашого театру організували й проводимо Перший міжнародний театральний фестиваль «Подія», а 28 травня запрошуємо публіку на ювілей «Колеса».
— Коли у вас виникло бажання стати театральним режисером?
— Взагалі-то я мріяла стати кінорежисером. Хоча мої батьки не мали стосунку до театру, але батько дивовижно співав, і в нас удома збиралися творчі компанії. Ми жили на вул. Лютеранській, часто гуляли біля Театру ім. І. Франка. У дитинстві, одного разу, я мало не втопилася у водограї в сквері біля театру. Мене встигли витягнути. Символічно... До світу балету мене ввела наша сусідка — балерина оперного театру, бачачи як я танцюю в дворі. Коли батьки купили кінокамеру, то я захопилася зйомками. Але на кінофаці сказали, що режисера з «пігалиці» не вийде, порадивши вступати на лялькове відділення. Тоді я єдиний раз у житті відчула комплекс із приводу свого маленького зросту та комплекції. Дуже образилася. Але захотіла довести всім, що обов’язково стану режисером! І... вступила до університету на географічний факультет. Багато поїздила з геологорозвідувальними партіями: Карпати, Тянь-Шань, Північний Кавказ, Кольський півострів... Але згодом любов до театру перемогла географію. Я закінчила Київський театральний інститут (майстерня Михайла Резниковича). На ту пору до кіно я «охолонула» і зрозуміла, що театр — більш живе мистецтво.
— Ірино Яківно, а коли ви вирішили, що прийшов час створювати свій театр?
— З неба мені ніколи нічого не падало... Накопичувала досвід: попрацювала в провінційних театрах, на телебаченні, в міністерстві культури, вела гуртки... У 1986— 1988 роки в Києві організувалося понад 70 театрів-студій (нині з того списку залишилися — Театр на Подолі, «Сузір’я», «Актор» і «Колесо»). Ми організували в парку ім. Фрунзе акторський ансамбль. Театр був на госпрозрахунку. На ту пору на Андріївському узвозі було декілька будинків порожніх. Віталій Малахов і я домоглися для своїх театрів приміщень. Зробили ремонт. Показали виставу районному начальству, а 28 травня 1988 року офіційно відкрилося наше «Колесо».
— Підгадали на свято — День прикордонника...
— Символічно вийшло. Неначе відкрили театральний кордон. Ми дебютували п’єсою зі смішною назвою «Ку- ка-рі-ку». Від першого складу нині в театрі продовжують працювати шість осіб — наш кістяк. Однодумці. Деякі знайшли один одного в «Колесі», побралися, дітей народжували...
— А як у вас поєднувалася робота в театрі з особистим життям?
— Коли створювалося «Колесо» донці Маші було лише 12 років. Дуже допомагала моя мама, бо я пропадала в театрі...
— Ви суворий керівник?
— Так. Інакше все розповзеться. Але я стараюся бути лояльною, уважною, компромісною, а часом доводиться й жорсткість показати. Хоча обожнюю після вистави посидіти з акторами за келихом вина і просто потеревенити. Адже наше «Колесо» — велика театральна родина. До нас тягнуться творчі люди, у нас багато друзів. Це я відчула коли виникли труднощі з нашим приміщенням на Андріївському узвозі, в якому трупа, що нараховує 50 акторів, тулиться на 240 квадратних метрах, враховуючи і залу для глядачів... Дякую, нас підтримали колеги, Національна спілка театральних діячів, інтелігенція Києва...
— Мабуть, через сильний характер чоловікам із вами нелегко?
— Потрібно в них спитати. З чоловіком ми разом 11 років. Він актор (Владислав Пупков) грає в нашому театрі, знімається в кіно. Його голос глядачі добре знають, бо він часто дублює фільми. На фестивалі «Стожари» він отримав премію «Золотий голос України».
— А яка ви поза сценою?
— Мені складно перебудуватися після роботи. Командний тон в’ївся. Борюся з собою. Адже в театрі у мене багато функцій — директор, режисер, акторка. А вдома потрібно бути лише люблячою дружиною, мамою, бабусею. Коли дочка була маленькою я мало часу могла їй приділяти і щоб якось компенсувати це часто тягала її по театрах, виставках, концертах... і вона стала акторкою, грає в «Колесі». На свята люблю збирати всю свою родину: внучки — Парасковія і Ксенія, дочка, зять, чоловік, сестра. Вдома багато квітів, але в мене виживають лише стійкі види...
