Негода з мораллю

О, чудовий новий світ. Світ, де немає погоди, а є — глобальне потепління. Де новий льодовиковий період трапляється як щось само собою зрозуміле. Де велика міжнародна кінокорпорація фінансує фільм із певною радикально-екологічною (читай — антиглобалістською) начинкою.

Ось така реальність і панує в блокбастері «Післязавтра», що довго і всебічно розкручувався мало не з початку сезону. Фільм знято Роландом Еммеріхом, майстром видовищних багатобюджетних іграшок, де все горить, зіштовхується і вибухає в масштабі аж ніяк не меншому, ніж міжконтинентальний (досить пригадати його ж «День незалежності»). У «Післязавтра» з Америкою і рештою планети заодно знову відбувається величезна руйнівна напасть, тільки цього разу не інопланетна, а кліматична. Усюди тайфуни, торнадо, пекельні шторми і снігопади. Знято все це, як завжди у Еммеріха, незрівнянно. Чудовий Лос-Анджелес, який поїдається жахливими смерчами. Ще більше вражають кадри повені в Нью-Йорку. Майстри спецефектів попрацювали на славу, що й казати. Родзинкою в цьому нагромадженні атмосферних кошмарів є невимовний морозний циклон, що живиться повітрям із верхніх шарів, які межують безпосередньо з космосом. Тобто, здавалося б, після всіх катаклiзмів обрушити на Нью-Йорк що-небудь ще було складно, але Еммеріх вигадав: хмарочоси і стіни вмить схоплює глибока паморозь, настільки переконлива, що, здається, навіть у кінозалі стає холодно.

Проте звичайно ж, спецефекти не можуть замінити головне — людей, акторів, що грають маленьких гомо сапієнсів, які потрапили в цю халепу. Від зображення катастроф, навіть найбільш мальовничого, можна швидко втомитися. Потрібна історія, виразна й сповнена теплих людських емоцій. Найкраще на такому грандіозному тлі розв’язуються особисті, родинні проблеми. Підходять будь-які парні конструкції, які так обожнює Голівуд: він-вона (коханці, чоловік із дружиною, наречена з нареченим, мати з сином), він-він (брати, давні друзі, колеги-конкуренти по роботі, начальник-підлеглий). Еммеріх у тій чи іншій мірі експлуатує всі ці персонажні кліше, але на перший план виводить пару батько- син. Стосунки у них явно не складаються, бо батько, захоплений трудоголік, роботі віддає перевагу над родиною. У нащадка ж — перша закоханість і інші пубертатні напасті. Одним словом, все як у людей. І ось що цікаво, що завжди приваблює в цих раціонально прорахованих голівудських фільмах — західну цивілізацію рятує, власне, саме любов батька до свого сина, звичне й зрозуміле почуття. Без будь-яких розмов про духовність чи обов’язок. Просто — батько хоче врятувати своє чадо і йде сніжною, смертельно небезпечною пустелею, ризикуючи своїм життям і життями попутників. Звичайно, у такій історії не може бути іншого кінця, окрім щасливого. Бо — що таке розгул навіть найнищівних природних сил порівняно з цим негаласливим і незламним пафосом фамільного вогнища?

Тож будь-якій катастрофі Америку не перемогти. І хоч як критикуй Голівуд, він не програє — з тієї причини, що завжди залишається і залишатиметься в моральній більшості. Така ось мораль у, загалом, стандартної та сухенької казки Еммеріха.

Серед усього іншого, київська прем’єра «Післязавтра» є, принаймні, відстрочкою іншої катастрофи, цього разу муніципального масштабу, бо проходила в кінотеатрі «Жовтень», що спеціально до цього дня відкрив другий зал. Може, розширення простору сеансів якось вплине на позицію міської влади, що прагне насильно перепрофілювати улюблений як кіногурманами, так і масовим глядачем театр на щось далеке від культури. Тепер, все ж таки, є надія, що до цього не дійде: адже чиновники — зрідка — бувають більш осудними, ніж погода…