«Одностайність» тих, хто залишається
Василь Мокроніс — досить відомий у Харкові політик. Свого часу він був одним із організаторів крайових структур Руху. Останні півтора роки — в СДПУ(о). Був заступником голови обласної організації, одним із керівників громадської приймальної й помічником народного депутата України Олександра Зінченка, який за рішенням політбюро курирує Харківську обласну й Кримську республіканську організації СДПУ(о). Мокроніс привів у партію немало своїх прихильників, брав активну участь у виборній кампанії до Верховної Ради.
— Соціал-демократія, — сказав він кореспонденту «Дня», — це природний вибір будь-якої чесної людини середнього віку. Але я вийшов із цієї партії, бо не приймаю рішення політбюро про підтримку кандидатури Леоніда Кучми на майбутніх виборах. Кучма й соціал-демократія — зовсім різні поняття. Леонід Данилович соціал-демократом ніколи не був, зараз не є й ніколи ним не буде. По-людськи я розумію керівників партії, які хочуть свої особисті інтереси захистити підтримкою нині діючого Президента, за якого їм добре, але при чому тут сама партія?
Коментуючи цей акт, голова обласної організації партії «Соціал-демократичний союз» Валерій Рєпін (який, до речі, був не лише членом СДПУ(о), але й делегатом з'їзду партії, що прийняв рішення про підтримку нинішнього Президента, після чого на знак незгоди з таким рішенням залишив лави СДПУ(о)) звернув увагу, що Василь Мокроніс не вивів із партії своїх прихильників. До того ж він уникає публічних заяв про це рішення. Не виключено, сказав він, що вихід Мокроніса з СДПУ(о) був якось негласно санкціонований частиною партійних мас, а, можливо, навіть забезпечений мовчазною згодою керівників харківських соціал-демократів. У такому випадку він здатний послужити сполучною ланкою між прихильниками Євгена Марчука, які залишилися в партії, й тими виборцями, які віддають свої вподобання не за партійним обов'язком, а за власним вибором. У будь-якому випадку ця подія зі знаком «плюс».
Президентські вибори завжди були складними моментами в житті партій. Вихід одних членів і вступ інших у такі періоди цілком природні. Цій історії не варто було б відводити так багато місця, якби не заяви керівників СДПУ(о) з приводу виняткової монолітності партії й загальної радості від «ставки на Кучму».
