Проектне мислення

Режисер Мирослав Гринишин, відомий широкому глядачеві спільними театральними проектами з Андрієм Жолдаком (з їхніх витворів зараз «доступний» хіба що блискучий «Швейк», що благополучно перекочував у репертуар Національного театру імені Івана Франка), на прес-конференції, що відбулася напередодні прем’єри, наголосив, що в образі Дон Кіхота його насамперед цікавила історія про живу людину, а не абстрактного героя на котурнах. Таку історію він знайшов в українських фантастів Марини і Сергія Дяченків (однойменна повість була нещодавно опублікована в журналі російських фантастів «ЕСЛИ»). Спочатку режисер планував побудувати нову постановку на улюбленому й перевіреному в боях акторському дуеті Хостікоєв — Бенюк. До того ж, антрепризі, створеній заради касових зборів, «розкручені» імена потрібні, мов повітря. Однак внаслідок професійних розбіжностей Гринишина і Хостікоєва головну роль у спектаклі зіграє артист львівського театру імені Марії Заньковецької Тарас Жирко. Як видно, в української антрепризи свій шлях — досить ризикований. І не тільки тим, що режисер ще може собі дозволити принципово ввести менш відомого актора на місце франківського прем’єра, але, насамперед, вибором репертуару — не легковажний водевіль, а світова класика. Навіть у комерційній антрепризі, за всього її невід’ємного демократизму, український театр, як і сучасна українська література, намагається створювати «інтелектуальні бестселери», залишаючись вірним своєму головному шанувальнику — глядачеві «з вищою освітою».