Протистояння та боротьба ідентичностей

Хай пробачать нам читачі трохи ускладнений заголовок, але дуже хотілося назвати цю замітку, переформулювавши з точністю до навпаки відому діалектичну тезу про «єдність і боротьбу протилежностей». Бо йдеться саме не про протилежні, а дуже навіть єдині, схожі, ідентичні явища.

А приводом до цих вправлянь у «прикладній діалектиці» послугувало давнє рішення Шевченківського суду про відновлення на посаді генерального директора Національної кіностудії імені Довженка Віктора Приходька. Наслідки у вигляді пікетів під стінами студії, з одного боку, та безперервне блукання Приходька телеканалами, з іншого, — не сповільнилися. Із заяв і дій однієї сторони ясно, що вони просто так не відступлять і взялися за повалення ненависного екс-директора всерйоз і надовго. Сам Приходько, як очевидно з його прес-конференції та телеінтерв’ю, за посаду не тримається, покине її. швидше за все, у будь-якому випадку, але всі судові процеси про захист честі та гідності має намір довести до кінця. Є, до речі, й третя сторона — влада в особі Міністерства культури, для якої вердикт Шевченківського райсуду став ще однією поразкою у справі зачистки біло-блакитного сектора гуманітарної сфери. Попередня невдача — звільнення, а потім відновлення Михайла Резниковича на посаді головного режисера Театру імені Лесі Українки.

Так чи інакше, згаданий вирок навряд чи означає кардинальний прорив у ситуації навколо студії. Міністерство, швидше за все, вердикт оскаржить, тяжба розтягнеться на довгі місяці, Приходько в будь-якому випадку в крісло «генерального» вже повернеться. Зате, як він заявив в інтерв’ю «5 каналу», ймовірно, створить свою, приватну кіностудію (щоправда, щось підказує автору цих рядків, що це буде дуже схоже на суто комерційну телестудію). Невизначеність, на перший погляд, залишається лише в питанні призначення нового керівника. Але тільки на перший. Бо питання якості тут стоїть дуже гостро. Справді, якщо призначати будь-кого з тих, хто нині бореться з Приходьком, то це буде споконвічно відома операція із заміни шила на мило. Бо серед людей, які згрупувалися навколо комітету Верховної Ради з питань духовності, жодної компетентної та гідної кандидатури не спостерігається. Ні, там чимало вкритих благородною сивиною і заслужених чоловіків, але здатних не просто управляти студією, а й дати їй шанс на нове життя, а, отже, на відродження кіно загалом серед них немає і в найближчому майбутньому не з’явиться. Відновлення Приходька — така ж сама похмура перспектива. І тут знову на місце дії виходить влада. Якщо Кіностудія імені Довженка перебуває у її веденні, в державній власності, то саме від політиків залежить, що робити далі. І якщо влада замість того, щоб сформулювати виразну стратегію виведення кіно з кризи (а така стратегія давно вже розроблена), займеться кадровим пінг-понгом... Що ж, це й буде черговим протистоянням і боротьбою однаково бездарних ідентичностей. А кінематограф, як і раніше, перебуватиме у тривалому стані клінічної смерті.