Розкол по лінії відповідальності

Всеукраїнське соціологічне дослідження ставлення українців до Революції Гідності та шляхів її меморіалізації проводилося в грудні 2018 року Українським центром вивчення громадської думки «Соціоінформ» на замовлення Національного музею Революції Гідності. Методом особистого інтерв’ю опитали 2000 осіб по всій Україні, вибірка репрезентативна за типом поселення, віковою та гендерною структурою кожної області. Похибка даних становить не більше ніж 2,5%. На додачу до кількісного дослідження було проведено також якісне — 10 фокус-груп у різних типах населених пунктів.

ВИБІРКОВА ПАМ’ЯТЬ

32% з опитаних ретельно відстежували події Майдану. 16% брали в них безпосередню участь. Більш ніж половина опитаних (52%) були у подіях Революції Гідності на боці Майдану. Лише 6% підтримували тогочасну владу. Ще чверть (25%) не підтримували нікого, однак були проти будь-яких протестів у країні. Для близько 10% на той час подія була не актуальна.

Вплив мови спілкування, рівня доходу та освіти і регіональний розподіл чітко простежуються у ставленні до подій на Майдані, розумінні передумов революції та причин виходу людей на протести. Ці події здебільшого мали підтримку в західному та центральному регіонах, натомість у південних та східних областях переважала нейтральна або насторожена позиція. Більш освічені й заможні респонденти здебільшого підтримували Революцію Гідності з ідеологічних мотивів, тоді як протилежна група респондентів вірила у меркантильні інтереси учасників, втручання опозиції та представників країн Заходу. Цікаво, що респонденти з найвищим рівнем доходу переважно обстоювали позиції тодішньої влади.

Термін «Революція Гідності» не є популярним ні серед прихильників, ні серед противників. Під час фокус-груп позитивно налаштовані частіше вживали слова «протести», «революція», «повстання». Ті, хто не підтримував подій на Майдані, вживали негативну лексику: «переворот», «бунт», «проплачена революція». Вживалося і просто слово «Майдан».

Серед передумов революції, які було згадано найбільше, — спроба узурпації влади (38%), погіршення економічної ситуації та зростання корупції (по 28%), посилення влади олігархів, конфлікт між регіонами, системне нищення прав і свобод (по 23—24%). Безпосереднім поштовхом до масового виходу людей на Майдан опитані називають побиття студентів (55%) і зрив підписання Угоди про асоціацію з ЄС (47%).

49% опитаних вважає Революцію Гідності боротьбою українців за свої права та європейські цінності, 35% — що це була боротьба за незалежність України. 17% вбачає в цих подіях інтриги опозиції, 15% — вплив європейців та американців.

Майже 70% опитаних зазначили, що Майдан був загальнонаціональною подією, яку підтримали різні прошарки суспільства, приблизно однакова кількість людей наголошує на активній участі киян та представників регіонів. Серед сторін конфлікту найбільш контроверсійно сприймаються самі майданівці, самооборона і представники Заходу. При цьому рівень підтримки учасників революції та волонтерів, які їм допомагали, становить понад 50%.

У ТОП-10 конкретних осіб, які асоціюються з Революцією Гідності, домінують політики від влади та опозиції, є й імена Руслани та Святослава Вакарчука. Прізвища героїв Небесної Сотні опитувані згадали в сумі понад 400 разів, але у топ згадок потрапив лише Сергій Нігоян. Серед ініціатив Майдану найбільше згадували Автомайдан і «Правий сектор», набагато менше — про активістські та творчі групи. Соціологи пов’язують такий результат з різною представленістю в медіа та соцмережах.

Опитування засвідчують, що сприйняття подій на межі 2013—2014 років сьогодні є неоднозначним. Через п’ять років після завершення 35% респондентів підтримують революцію (із них 4% не підтримували Майдан раніше, але зрозуміли його цінність тепер). 28% опитаних зберігають негативне ставлення до подій того часу. 27% висловлюють певне розчарування і сумніваються в доцільності Майдану. «Враження людей — це не фотографія, вони формуються крізь призму попередніх і наступних досвідів. На сприйняття Революції Гідності вплинули і подальші кризи, гібридна війна та розчарування, ба навіть наближення виборів, — коментує результати Наталя ЗАЙЦЕВА-ЧIПАК, керівниця Українського центру вивчення громадської думки «Соціоінформ». — Нині ці події асоціюються переважно з негативними емоціями. Здебільшого говорили про страх, тривогу, невизначеність, і лише одне хороше — надію. Позитивний потенціал подій на Майдані недооцінений. Із часом втрачається гордість за вибух громадської активності, Революція Гідності перестає сприйматися як джерело змін та реформ, символ єднання і солідарності українського народу».

48% опитаних вважає, що Революція Гідності об’єднала Україну, а 36% — що розколола ще більше. Кожна з аудиторій по регіонах і вподобаннях погано пам’ятає факти й події, які не зовсім вкладаються в їхню картину сприйняття. Так, прихильники Майдану акцентують увагу на його здобутках і подіях, пов’язаних з агресією влади та антимайданців. Противники краще пам’ятають факти, що дискредитують Майдан і є для них доказами політичної заангажованості та керованості іззовні.

ЗАРАДИ МИНУЛОГО ТА МАЙБУТНЬОГО

Незважаючи на суперечливе ставлення до Революції Гідності, 71% опитаних погоджується з тим, що ті події слід пам’ятати і вшановувати. Небесну Сотню визнають героями 72%. Відповідальність за вшанування подій опитані покладають, перш за все, на центральну владу (76%) та органи місцевого самоврядування (43%).

У своїх відповідях люди тяжіють до пострадянських практик вшанування — меморіали, пам’ятні скульптури та дошки. Практики, які передбачають взаємодію з людьми чи елемент громадянської активності, значно менш популярні. Респонденти не мають чіткого бачення концепції Національного музею Революції Гідності, 17% взагалі не вважають його потрібним.

Функції музею в уявленнях учасників дослідження полягають, перш за все, у збиранні і збереженні експонатів (40%), історичних матеріалів та свідчень учасників подій (35%), формуванні постійної експозиції (27%). Її зміст звужується до Майдану та Небесної Сотні (понад 50% відповідей). Дещо менший запит на персональні історії та погляд з різних боків барикад. Є розбіжності й щодо бачення чільної ідеї музею. За важливість демократії та прав людини — 36%, за героїзм майданівців — 35%, трохи більше ніж 20% — окремо за силу громадянського суспільства і вшанування трагічних подій, лише 15% — за європейський вибір.

Минулого року журналісти «Дня» писали про майбутні проекти меморіалу та музею на Інститутській вулиці. Відтоді процес просувається повільно: слідчі експерименти і клопотання ГПУ відтягують початок будівництва. Є у проектів і противники серед рідних та близьких Небесної Сотні, а також учасників АТО. Немає однозначної відповіді на питання про те, чи слід займатися меморіалізацією, коли винуватців загибелі людей досі не покарано. Втім, історики та музейники переконані: потрібно працювати в цьому напрямку і заради збереження пам’яті про минуле, і заради майбутнього — щоб засвоїти уроки й запобігти новим трагічним помилкам.

Володимир В’ЯТРОВИЧ, голова Українського інституту національної пам’яті, зазначає:  «Ми переконані, що події Майдану детально зафіксовані, все можна знайти в інтернеті, навіщо пам’ятати? Це позбавляє елементів знань і досвіду у свідомості. До того ж, страшні та яскраві воєнні події поступово витісняють цю пам’ять. Проросійський реванш 2010 року став можливий через забуття Помаранчевої революції. Нічого не було зроблено, щоб зафіксувати пам’ять про неї на ландшафті. Залишилися тільки напівзатерті написи на Майдані. Музей Революції Гідності уже має юридичну особу і команду. Триває збір та фіксація свідчень, є дати в календарі. Але потрібна й інфраструктура пам’яті — музеї та меморіали. Відбулися прозорі конкурси, результати яких потрібно впроваджувати в життя».

Наталя Зайцева-Чіпак зауважує: «Музейникам теж варто орієнтуватися на тих, хто не визначився, пропонувати їм таке, що буде єднати і не викликатиме конфлікту, при цьому не втрачаючи головної ідеї — захисту прав, незалежності, людської гідності. Музей має зібрати факти і встановити чітку й повну хронологію подій. Є спільні для прихильників та противників моменти, які можуть стати платформою для розбудови. Із представленням інших суперечливих моментів (наприклад, ролі силовиків) слід бути дуже обережним, щоб з порогу не відштовхнути на емоційному рівні частину відвідувачів».

Микола СКИБА, експерт аналітичного центру Українського інституту майбутнього, наголошує: «Музеєфікація Революції Гідності має бути науково обґрунтована. Людина нераціональна, а ці події здатні впливати емоційно. Музей — це трансформація енергії, яка стоїть за тодішніми діями і спогадами, для руху в майбутнє. Крім того, ця інституція мала би реагувати на настрої суспільства і пояснювати природу влади, щоб запобігти завищеним очікуванням та розчаруванням. Музей Революції Гідності міг би стати тим місцем виходу із «бульбашки», де можна зустріти іншу думку».

Аліна ШПАК, заступниця голови Українського інституту національної пам’яті, каже: «Розкол відбувається по лінії відповідальності — на тих, хто бере її на себе і готовий діяти, і на тих, хто спостерігає й очікує чиїхось рішень. З огляду на це ще одним завданням музею має бути виховання критичного мислення, активності, відповідальності, поняття про громадянське суспільство та людську гідність».

Катерина ЧУЄВА генеральна директорка Музею Ханенків та співзасновниця ГО «Музей Майдану», бачить майбутню установу місцем формування громадянських компетенцій і також наголошує на обов’язковості наукових підходів до роботи. «Звичайно, музей має зберігати пам’ять, бо це джерело для змін. Але потрібно працювати і для майбутнього, стати місцем зосередження представників громадянського суспільства, які своїми ідеями впливатимуть на порядок денний».

Нагадаємо, в Національному музеї Революції Гідності передбачена не лише експозиційна частина, а й Дім Свободи — громадський простір для зустрічей та діяльності громадян, об’єднань і рухів, які поділяють цінності Майдану. Тож майданчик для дискусій і розвитку громадянського суспільства музей забезпечить.