«Складаємо, як фронтові – трикутничками. Підписуємо: «Герою України»

Колись вони бігали коридорами цієї великої школи, галасували на уроках фізкультури, отримували п’ятірки і двійки (чого гріха таїти). Сьогодні їхня школа стала меншою (бо вони ж повиростали!), але не розгубила своє тепло, з яким зустрічала своїх учнів на порозі. Вони виросли і стали воїнами. А тепер такі ж самі хлопчаки (такі, якими колись були наші герої) старанно виводять їм листи із подяками і малюють малюнки.

Женька Марциненко, Олег Азамат, Євген Рачкован, Іван Мельник, Сергій Шевченко… Всього їх одинадцять – випускників Маловисківської ЗШ №3 (Кіровоградщина), які сьогодні воюють на Сході.

«Навчивши хлопців бути людьми, ми відпустили їх у доросле життя. Але хто б міг подумати, що нам доведеться жити в часи справжньої війни, а нашим учням доведеться бути справжніми воїнами! Тому ми вирішили стати їхньою підтримкою. Зібралися разом із учнями, членами дитячого парламенту, класними керівниками, батьками, вчителями і вирішили взяти під опіку кожного нашого захисника, - розповідає завуч з виховної роботи Маловисківської ЗШ №3 Надія Жолтікова. - У нас зараз 24 класи, то ми так розподілили, що на кожного воїна припало по два класи. Подізнавалися через батьків чи сусідів адреси, де служать хлопці. І почали збирати пакунки. Шлемо продукти, зимовий одяг, листи. Хтось із молодших класів навіть дублянку нову приніс і нові чоботи».

Сьогодні кожен учень школи (а їх тут орієнтовно 500) – від наймолодшого до одинадцятикласника – пише листи маловисківським хлопцям.

«Складаємо, як фронтові – трикутничками. Підписуємо: «Герою України». І відправляємо «Новою поштою», - розказує деталі підготовки посилок Надія Гаврилівна. - Було, відправляли нашому Жені Марциненку посилку, подзвонили йому, а він каже: «О, дуже добре, що прийшла посилка, бо тут зі мною і ще один випускник нашої школи». То як же ж ми про них забудемо!»

Крім турботи про хлопців, які нині в зоні АТО, колектив має ще одну – увіковічення пам’яті свого колишнього учня Лева Панкова, який у вересні загинув під Сніжним на Донеччині.

«Коли ми вирішили на педраді встановити меморіальну дошку на стіні нашої школи на честь Героя, я стала шукати, хто б нам виготовив цю дошку. Є у нас у місті Віктор Царенко – підприємець, який займається виготовленням пам’ятників. Я до нього передзвонила і запитую: «Вітя, знаєш Надію Гаврилівну?». Він замовк, подумав, що вона, тобто я, померла і їй пам’ятник треба робити. Я кажу «Вітя, це я, я жива. Але Леву нашому хочемо зробити меморіальну дошку. Скільки це буде коштувати?» А він каже: «Надіє Гаврилівно, давайте які там слова і фотографію». - «Скільки це буде коштувати?» - «Та ви давайте і все». Я й розплакалася, бо де ж би ми взяли ці гроші…» 

Сьогодні більшість випускників воюють на Донеччині. Євген Марциненко – в Маріуполі, а місце перебування інших хлопців інколи навіть самі батьки не знають. Але кожна «шкільна» посилка знаходить свого адресата через волонтерів… А можливо, й через те, що щирості, з якою збирають її діти, немає меж…