Тим, хто програв, — зброю в руки, переможцям — Бабин Яр
У зв’язку з річницею, з ініціативи Державної податкової адміністрації України, Київського міського відділення СДПУ(О) та міського відділення Партії регіонів пройшов «Матч пам’яті» між командами ветеранів київського «Динамо» і Києва. Акція була культурно-спортивною і, крім самого поєдинку, численним глядачам, які прийшли на стадіон «Старт», запропонували музичну програму, у якій брали участь Ірина Шинкарук, Ірина Ярчевська, квартет «Діаспора» та ін. А у спортивній найбільш запам’ятався вихід двократного чемпіона світу з пауерліфтінгу Олексія Соловйова, який, зовні граючи, піднімав штангу вагою у 225 кг. Усім, хто бажав, також запропонували повторити цю вправу, причому втрьох-уп’ятьох одночасно, але героїв не знайшлося. Усі з нетерпінням чекали футбольного матчу...
... Ішов сорок другий рік. В окупованому фашистами Києві стояло спекотне літо. Невгамовна дітвора з Подолу, Печерська, з вулиці Артема і з Керосинної стікалася до стадіону «Зеніт» у передчутті маленького свята у зруйнованому місті. Там грали наші. Грали динамівці. «Адже вони не вміють програвати!» Принаймні, у сорок другому команда «Старт», сформована на базі хлібокомбінату №4, жодного разу не пішла з поля переможеною. За дітлахами тягнулися насторожені, але рішучі дорослі. Для них перемога «Старту» була чимось більшим, ніж футбол. «Футбол — це життя», стверджує відомий афоризм. Хоч на півтори години відчути себе вільними, щасливими, повболівати за добре знайомих і улюблених «динамівців» — Трусевича, Свиридовського, Чернегу, Комарова...
Десять матчів — десять перемог. Загальне співвідношення забитих і пропущених м’ячів — 56:11. Такі підсумки виступу «Старту». 13 гравців довоєнного «Динамо» Київ перейшли під прапори цієї команди після того, як дали розписку в лояльності фашистському режиму і звільнилися під розписку про невиїзд від клейма «військовополонений». Сім блискучих перемог над командами німецьких військ, дві — над угорськими. Ще одну, найпершу, «Старт» здобув у локальному протистоянні з «Рухом». Німецьких артилеристів «вантажники і підсобні працівники» скромного хлібозаводу перемогли з рахунком 7:1, залізничників — 6:0, угорський гарнізон — 7:1. Гра, що увійшла в історію під назвою «Матч смерті», була дев’ятою за рахунком і відбулася дев’ятого серпня. Команда протиповітряної військової частини «Flieger» жадала реваншу за розгромний програш 5:1 три дні тому, для чого навіть істотно посилила склад. Багато домислів існує щодо цієї зустрічі. Вона стала однією з легенд радянського спорту, а згодом обростала все новими, не завжди правдивими, доповненнями і подробицями. Проте, значною мірою цьому посприяла Радянська влада, яка так до кінця і не прийняла чіткої позиції — прославити героїв чи не розголошувати факт «нестатутних» стосунків з фашистами. Була версія, що відразу після матчу футболістів розстріляли за те, що вони не «послухалися» і виграли. За іншою — вони розсердили німців тим, що навмисно вийшли на поле у червоних футболках. Насправді, як стверджують історики і футболознавці, обидві вони далекі від істини. Спортивне життя команди продовжувалося у звичайному режимі. З яким рахунком закінчився матч сказати складно. Підсумкові 5:3, на яких наполягають фахівці, абсолютно правдивим не назвеш. Сам факт перемоги не викликає сумнівів, але його результати не насмілилася опублікувати жодна газета, що випускалася на той момент у Києві. Ще б пак! «Flakelf» на той момент вважався однією з найсильніших команд Бундесверу...
Доля футболістів склалася трагічно за волею випадку. Одного разу на хлібозаводі гестапівці виявили бите скло у мішках з борошном. Упевнені в тому, що сталася диверсія, вони забрали багатьох робітників, у тому числі й футболістів, до концтабору «Мишоловка», начальником якого був Радомський. Саме останній і віддав наказ розстріляти кожного третього ув’язненого табору, розлютившись після того, як один з них ударив його вівчарку, намагаючись відігнати собаку від «пайки» хліба. Усіх поклали на бетонну підлогу обличчям униз. Серед інших, з неї не піднялися футболісти Трусевич, Клименко і Кузьменко. Їх поховали у Бабиному Яру.
«Матчу смерті» не було, і він залишається одним з численних міфів війни. Але це жодним чином не применшує заслуг футболістів. Адже грати на окупованій ворогом землі, без надії й упевненості, що тебе після матчу не вб’ють — це героїзм. Тим більше «динамівці» були не в кращій формі після таборів і полону, який пройшли практично всі. Це були подвійні перемоги — у протистоянні з німецькими суперниками і власною фізичною та психологічною втомою.
У матчі пам’яті брали участь «зірки» київського «Динамо» — В. Трошкін, І. Яремчук, В. Хмельницький, а тренером команди став Є. Котельников. Утім, цього для перемоги не вистачило. Результат — 1:1.
