Вогні великого фестивалю
52-й міжнародний кінофестиваль у Берліні триває вже майже тиждень. Його прикметою, і, мабуть, головною особливістю є все зростаючий інтерес публіки і журналістів до фестивальної програми. На суботньому показі конкурсного фільму відомого французького режисера Франсуа Озону «88 жінок» величезний Берліннале-Палас не зумів вмістити всіх представників преси. Звичайна публіка щодня шикується в довжелезні черги, зали набиті битком. І це при тому, що фільми бувають занадто довгі й просто нудні. Але загалом — сильна, цікава програма, що не залишає часу на відпочинок і сторонні розваги: з першого сеансу, о дев’ятій ранку, і до останнього, опівночі, все хочеться дивитися.
Як звичайно, на Берліннале три основних розділи: Конкурс (у ньому 29 фільмів, з яких 7 — позаконкурсних, включаючи нашу «Молитву за гетьмана Мазепу»; серед «родзинок» цієї частини фестивалю — відреставровані «Амадеус» Мілоша Формана і «Великий диктатор» Чарлі Чапліна, якого покажуть на закритті, 17 лютого), Панорама і Форум, що збирає най
Загалом, тим же привабливий і фільм «Бал чудовиськ» 32-річного американського режисера, швейцарця за походженням Марка Форстера. Це його третя в житті картина, і зроблено її майстерно — щільно, стисло, жодного шва... Героєм картини є Генк Гродовськи (Міллі Боб Томпсон), службовець у в’язниці для засуджених до страти. Перша половина фільму оповідає про трагічні події — на електричному стільці закінчується життя чорношкірого Лоуренса, здібного рисувальника. Ми знайомимося з його дружиною, Летицією, підлітком-сином. А рівнобіжно спостерігаємо за трагедією Генка — його син, молодий поліцейський, закінчує життя самогубством: головним чином через батька. «Слабак», — констатує Генк, расист за переконаннями, який сповідує силовий підхід до розв’язання будь-якої життєвої проблеми. А незабаром залишиться самотньою і Летиція (Геллі Беррі) — її син також загине, збитий машиною, яка проїздила повз нього. Саме Генк, який зневажає все чорношкіре, доставляє Летицію з сином до лікарні, і з цього моменту життя його круто зміниться.
Найчудовішим у картині Форстера є зближення двох майже зламаних життям людей та їх перетворення. Насамперед це стосується Генка, але й Летиція у виконанні Беррі дуже вже ж хороша. Вона буквально зачаровує — внутрішнім драматизмом, грацією душі, яка чітко вловлює рельєф навколишнього світу, що змінюється, і людину, яку вона починає кохати всерйоз і по-справжньому. Любовний човен декілька разів мало не розбивається, і ми вже сумно готуємося до найгіршого. Але фінал вийшов оптимістичним: сидять двоє людей на сходинках свого дому й дивляться на зоряне небо. Небо в алмазах... На що це схоже? На Чехова. На славне мистецтво любити в людині людину, а не тварину, що все ненавидить і все довкола пожирає. Дякую, Форстере!
Фільм 26-річної датчанки Аннети Ольсен «Дрібні прикрощі» (це її дебют у великому кіно) теж починається з трагічної події — гине поважна мати великої родини. Діти вже дорослі, у кожного своє життя. Ось його ми й спостерігаємо, смішне й ексцентричне. Джон, батько (Йорген Кілл) і поготів не проти зіграти клоунаду, цирк — він, працює в лікарні й споглядає біду щодня, але може запросто надіти приставний ніс і посмішити навколишніх: може, їм полегшає. Але з ним самим вийде не дуже смішно, коли одна з дочок, невлаштована вітрогонка Евон, запідозрить його в тому, що він спить iз меншою, 29-річною Маріанною (Марія Вюрдлер Річ). Остання вже точно не без дивацтв, але така це родина — у кожного свій скелет у шафі. Проте все стане на свої місця, і в фіналі виразно звучить знову ж це щире, непідробне авторське самопочуття — Ольсен чудово бачить і схоплює неповторність людського буття, комічного й трагічного, страшного й прекрасного. Якщо такі люди з’являються в кінематографічній країні, значить, пропащою її назвати ніяк не можна...
Але це — лише часточка фестивального потоку. Про інші враження — наступного разу.
