Все, що ви хотіли знати про Марс, але боялися запитати

Свою виставу «Чи є життя на Марсі?» Мамонов привіз до Києва вже вдруге. Останній показ відбувся два роки тому, у спантеличеному таким видовищем Театрі імені Франка. Нині дивацтва марсіанського буття стрясли пишний інтер’єр іншого нашого академічного мавзолею — Театру імені Лесі Українки. Порівнювати ці покази правомірно, хоч, напевно, і не дуже цікаво. Адже театр Мамонова — це, насамперед, сам Мамонов, яку б роль він при цьому не виконував. Фактично Петро Миколайович грає самого себе. Та тут якраз той рідкісний випадок, коли особистість, яка демонструє сама себе, настільки цікава як така, що з такою самопрезентацією примиряєшся і знаходиш у ній немало мальовничих моментів.

Спектакль побудовано за давно випробуваним принципом «монтажу атракціонів»; невідомо, чи практикувався Мамонов у Мейєрхольдiвськiй біомеханіці, але в ту сценічну систему 1920 років вписався б ідеально. Всю виставу розбито на короткі епізоди, у кожному з яких — своя тональність і своя атмосфера. Літературна першооснова — чеховське оповідання-водевіль «Освідчення» — змінене дуже і дуже сильно привнесенням цілого букету текстів iз інших авторів, починаючи від самого Мамонова і закінчуючи Йонеско. Всіма приступними сценічними прийомами виконавець потрошить класичний сюжет про невдале сватання Івана Васильовича. Тут і спеціально записана для спектаклю химерна звукова доріжка, і виконання пісень під електрогітару, і «звичайний» мовний театр. В одному епізоді з’являються навіть ляльки, які зображають все тих же трьох персонажів, що нескінченно сваряться — молодого, молоду і майбутнього тестя. Однак головний, відмінно відпрацьований прийом — це їдка і зла іронія, з виразним ухилом до буфонади. Зображуючи всіх трьох своїх героїв, Мамонов не щадить нікого — це цирк «коротунів і карликів», істерика недомірків у склянці води. При цьому не стає вийнятком і сам Антон Павлович, вельми дотепно, але не без глуму включено фрагмент біографічного нарису про нещасне дитинство Чехова.

Потік найрізноманітніших текстів, жестів, звуків і кривляння рине у свідомість глядача, щоб щонайменше збити з пантелику — то чи є все-таки життя на Марсі? Себе як головного марсіанина Мамонов не представляє, але включає до цього потоку на рівних правах з іншими — по всьому спектаклю розсипано насмішки над власним традиційним амплуа рок-зірки. Все вибудовано з професійним відчуттям ритму і драматичної дії — жодного збою, ніяких явних проколів у розвитку спектаклю від початку до фіналу, який і зовсім уже інопланетний. Червона пляма прожекторів розливається сценою, являючи глядачам самого Мамонова, зодягнутого у немислиму розписну тогу, котрий вийшов, щоб вибухнути ще одним страшнуватим здивуванням — «Чому вона не миє волосся?!!» Втома самого виконавця у цьому психоделічному, абсурдному... (модні епітети можна додавати) шоу практично була не видною для глядача. Зрештою, молода більшість залу, як не крути, прийшла все ж таки на рок- зірку Мамонова і була щасливою вже з одного факту споглядання. Однак відчувався у «Марсі» — ні, не надлом — а якась виробленість, чи що, спектаклю, що існує вже не перший рік. Зрештою, запитання ж було поставлене і почуте. Абсурд буття на землі і перетворює її на якусь віддалену планету; намарне, риторичне запитання (повертаємося все до того ж «як можна так жити?»), яке поголовно непокоїло астрономів, з повним правом можна поставити всьому навколишньому світові. Чи є тут, навколо нас, на цих холодних вулицях і завалених банановими шкірками мостах, життя? І, навіть більше — мистецтво, яке, начебто має бути переконливішим від самого життя, — наскільки життєве воно, чи не є воно всього лише гіпотезою, на кшталт бурхливих рік, що течуть каналами четвертої від Сонця планети?

Пошуком відповіді мало хто задається. Космос — місце дуже холодне і для життя пристосоване мало. Можливо, просто Петрові Миколайовичу пора показати новий спектакль.