«Зміни у країні почнуться саме з Донбасу»

З кожним роком в Україні стають дедалі очевиднішими аж ніяк не ментально-географічні розбіжності між частинами країни, а соціально-політичні протиріччя між поколіннями. Вчені відзначають, що культуру тієї чи іншої генерації формує не вік, а цінності. Черговою ілюстрацією того, на які політичні цінності спирається правляча політеліта країни — в особі як влади, так і опозиції — стали перші дні роботи нового скликання Верховної Ради. Але тим, хто сьогодні сидить у Адміністрації Президента, Кабміні та парламенті, судячи з усього, невигідно говорити про політичний конфлікт поколінь через те, що тоді доведеться зізнатися у власному безсиллі перед лицем нових соціальних викликів і незацікавленості сприяти консолідації українського суспільства.

Очолювати боротьбу з цими проблемами доведеться новим політичним лідерам України. І цілком можливо, що ними можуть стати нинішні молоді політики з Донбасу, котрі дотримуються інших цінностей, ніж їхні старші земляки в чинній владі, й котрі, на відміну від своїх старших колег по опозиції, щиро хочуть бути корисними своїй державі й суспільству. А в тому, як вони дивляться сьогодні на актуальні соціально-політичні проблеми країни та свого регіону, нам допоможуть розібратися представники нової генерації політиків Донеччини — Олександр ГЕВЕЛЄВ, Валентин КРАСНОПЬОРОВ та Євген СЕМЕХІН.

Молодим донецьким політикам ми запропонували відповісти на три запитання.

1. Проблема відносин Сходу та Заходу країни: як консолідувати та боротися з масовими маніпуляціями, що роз’єднують суспільство?

Олександр ГЕВЕЛЄВ, політолог, один із лідерів опозиційного громадсько-політичного руху в регіоні, організатор і спікер місцевих акцій протесту:

— Ментальна та ідеологічна роз’єднаність в Україні здебільшого політизована. Тут я не відкрию ніяких таємниць. Ця карта розігрується традиційно напередодні виборів або запуску певних політпроектів. Той, хто мандрував Україною, знає, що на Заході, Сході, у Криму, Києві живуть люди з однаковими проблемами. І навіть мовні чи релігійні відмінності не роблять перешкод для порозуміння щодо спільної української ідеї. Ідеї, яка, на жаль, тільки починає усвідомлюватися.

Приблизно два-три місяці тому готувалася всеукраїнська акція з розповсюдження листівок із фотографією бабусі, котра переписала хату на кота, і ми разом з молодими колегами з Дрогобича, Києва, Черкас дуже добре розуміли один одного в тому, куди треба йти та якими засобами сприяти консолідації суспільства. Для вирішення цієї проблеми, на мій погляд, треба поширювати інформацію про маніпулятивні міфи, які зацікавлені сили чіпляють на ті чи інші регіони України. Потрібно влаштовувати групові поїздки жителів Сходу на Захід і навпаки. А головне — не піддаватися на ті провокації, які розколюють країну, пам’ятаючи, що спільного в нас набагато більше, ніж того, що нас роз’єднує. І взагалі, як би діюча влада не намагалася нас посварити, все одно виходить об’єднання. В першу чергу, об’єднання навколо того, що цю владу треба змінювати.

Валентин КРАСНОПЬОРОВ, історик, громадський діяч, організатор різноманітних просвітницьких проектів та акцій, пов’язаних із розвитком громадянського суспільства на Донеччині:

— Українська держава має бути під владою громадян, а національна ідея повинна полягати в розвитку особистості, її прав і свобод. Система державного механізму має працювати на людину. Виходячи з цього, проблему роз’єднання в Україні я бачу саме в соціально-економічному плані. Ті східноукраїнські жителі, котрі мають можливість їздити до західних регіонів країни, як правило, забувають про різні питання, які деконсолідують суспільство. Щодо жителів заходу, котрі їздять до східних областей, — така ж логіка. А ось ті, хто не має можливості мандрувати Україною, зазвичай і живуть негативними міфами про Схід або Захід України. Отже, об’єднання нашого суспільства — це ідея економічної та культурної свободи людини. Коли є економічний достаток, змінюється й ментальність. Не треба сидіти й чекати, що хтось тобі щось принесе. Треба домагатися того, щоб у державі були створені певні соціально-політичні та економічні умови, за допомогою яких можна досягнути власної цивілізованої життєві мети. Сьогодні такі погляди здебільшого властиві якраз молодим українцям, які дивляться на дійсність новими, а не вчорашніми очима.

Щодо форм боротьби з маніпуляціями, які роз’єднують українське суспільство, можу привести приклад громадської організації «Дзвін» та її недавнього проекту, який був спрямований на виявлення виборчих маніпуляцій і проведення тематичної просвітницької роботи серед населення. Але це був проект, а щоб консолідувати різні частини країни, потрібен рух. Діяти треба на всіх рівнях. Наприклад, коли я їду кудись громадським транспортом чи поїздом, за відповідних умов, намагаюся спілкуватися з людьми на тему об’єднання, і багато людей ідуть на контакт, бо для них це дуже важливе питання.

Євген СЕМЕХІН, громадський активіст, голова Донецької обласної організації політичної партії «Демократичний Альянс»:

— На мою думку, країна у нас розділена, але не тільки на схід і захід. Вона розділена на абсолютно різні області. Кожний регіон є унікальним середовищем зі своїми принципами, поглядами, устроями тощо. І це непогано, коли існують відмінності. Наприклад, я люблю класичну музику, а моя дружина — панк, але це не привід для того, щоб ми сварилися. Це взаємодоповнення. Так само і в плані регіональних відносин у державі. В європейських країнах теж є свої культурно-історичні розділення. Наприклад, у Бельгії дві частини країни жартують одна з одною. В Канаді аналогічна ситуація у стосунках між англомовним та франкомовним населенням. Ще можна навести приклад взаємин між німецькими провінціями. Але в цих країнах суспільне розділення та форми його вираження не переходять межу здорового глузду. А в нас дуже часто переходять. Як правило, з легкої руки політиків. Але з кожним роком незалежності ми стаємо все більш консолідованими.

Сьогодні нас має об’єднувати, в першу чергу, економічний фактор. Усі хочуть жити в достатку, а коли він є, людина повертається обличчям до більш важливих питань. А коли люди живуть у бідності, то зазвичай починають чіплятися одне до одного, агресивно сприймати відмінності тощо. Також нас має консолідувати ідея, що ми всі наділені гідністю, маємо певні права, які ніхто не може порушувати. До слова, гірники на шахтах Ахметова в Росії та США отримують більше, ніж наші гірники на українських шахтах олігарха. А взагалі-то нам потрібно розвивати принцип субсидіарності, щоб більше прав було в регіонах. Розвиток місцевих громад має стати фактором, який нівелюватиме багато питань, що роз’єднують сьогоднішню Україну.

2. Культура політичної участі та громадського спротиву: як розвивати на регіональному та загальнонаціональному рівнях?

Олександр ГЕВЕЛЄВ: — На жаль, після масштабної ідейної мобілізації українців 2004 року громадська активність відчутно знизилась, оскільки було багато очікувань, які не здійснилися. Але в останні роки, в умовах «покращення», ми бачимо, як люди цілими соціальними групами кажуть владі своє «ні». Тут відразу згадується торішня акція протесту чорнобильців, яких влада, не виконуючи вже прийняте рішення судів, позбавила законних пенсій. Ця несправедливість вивела пригнічених людей на вулиці Києва, Львова, а найголовніше... Донецька — електорального ядра Партії регіонів. Ще треба відзначити минулорічний мітинг місцевих підприємців із Привокзальної площі, котрих «своя» ж донецька влада всіма можливими й неможливими засобами намагалася, а декого з підприємців намагається й зараз, викинути на вулицю, а їхню власність зрівняти із землею. Підприємці звернулися до різних політичних сил, громадських діячів і організацій, розуміючи, що тільки разом можна втриматися. Щоб далеко не ходити, можна навести приклад протестної активності фермерів Мар’їнського й Великоновосілківського районів Донецької області. З ними місцева влада теж вчинила протиправно, по-бандитському відбираючи землі.

Отже, певні зрушення є. Але водночас серед солідної частини населення спостерігається лінь і байдужість у питанні захисту власних прав. А інколи справа не в ліні чи байдужості, а в тому, що деякі громадяни просто не довіряють тим, із ким доводиться разом ставати і протестувати. Як розвивати культуру політичної участі? В першу чергу, власним прикладом. Свідомий і розумний українець, знаючи свої права і вміючи їх захищати, може об’єднати навколо себе людей зі свого соціального оточення та зробити міцний ланцюг, який уже не зможе зламати жодна влада.

Валентин КРАСНОПЬОРОВ: — На вільну політичну свідомість українців, донбасівців зокрема, істотно вплинула радянська політика, яка пригнічувала особистість, але сьогодні в нашому регіоні спостерігається певна еволюція в розвитку протестних процесів. Переважно люди виходять відстоювати власні соціально-економічні інтереси. Чорнобильці, афганці, фермери — всі вони захищали своє. Наступним кроком має стати перехід до такої культури політичної участі, коли люди виходитимуть протестувати не тільки за власні інтереси чи інтереси своїх родичів або друзів, а й за інтереси громадян з інших соціальних кіл. Логіка тут така: якщо сьогодні ти допоможеш своєму сусіду, завтра він допоможе тебе. І, звичайно, навпаки: якщо ти не допоможеш, то й тобі ніхто не допоможе. Останнім часом громадські акції такої природи частішають, як у Донбасі, так і в Україні в цілому.

Сьогодні протестна активність відіграє дуже важливу роль у розвитку політкультури українського суспільства. Нам потрібно зміцнювати власну політичну свободу, долати лінь, не обмежуватися протестами в соцмережах, активно працювати в офф-лайні, адже розвиток повинен іти знизу вгору, тобто від громадськості до влади.

Євген СЕМЕХІН: — Я нещодавно побачив у «Фейсбуці» цікаву картинку, де були зображені три малюнки. На першому — антивоєнний мітинг — присутні три людини. На другому — громадська акція проти знищення лісу — протестують десять — п’ятнадцять людей. І на третьому — повна площа людей, які вийшли на мітинг через невиплачені зарплати... Тобто — «своя рубашка ближе к телу». Люди, як правило, виходять на вулицю захищати щось своє, відчутне.

За свої роки діяльності з «Демократичним Альянсом» ми провели понад 200 акцій по всій Україні. На Донеччині — близько двадцяти. Всі вони переважно стосувалися захисту соціальних прав населення. Наприклад, акції проти законопроекту про мирні збори та в підтримку телеканалу ТВі. Коли силові органи куплені, протест залишається, по суті, єдиною зброєю боротьби з несправедливістю. Багато в нас було акцій на захист економічних прав громадян.

Сьогодні одна з причин невисокого рівня громадської активності полягає в тому, що люди бачать безрезультатність окремих акцій, і роблять таке собі узагальнення, мовляв, толку від цих протестів немає. Тому потрібно проводити відповідну просвітницьку роботу та виховувати культуру політичної участі. Важливо, щоб люди, які щось розуміють у цьому, розповсюджували свої знання серед оточення, а не ховали в собі, немов якусь «інтелектуальну власність». Україні потрібен такий собі соціально-політичний «торрент-трекер», який буде поширювати ідеї громадянського суспільства.

3. Політичне обличчя Донбасу: сьогоднішні реалії, шляхи розвитку, засоби подолання стереотипів.

Олександр ГЕВЕЛЄВ: — Донбас — це справді складний регіон, який зазнав серйозного комуністичного впливу. Звісно, це не могло не відбитися на тому, що ми маємо зараз. Багато хто тут звик до того, що хтось інший має за нього щось вирішувати, мовляв, нагорі «вони» знають краще, що мені потрібно. До слова, під час однієї з нещодавніх антирегіональних акцій, яку ми влаштували на центральній площі Донецька, до нас підійшов літній чоловік і запитав: «Як ви взагалі можете агітувати проти партії влади?»...

Але на Донбасі є люди, якими я особисто можу пишатися. Вони не продаються, мають гідність, цінують не тільки свій регіон, а й усю країну. Таких сьогодні немало, а серед молодих людей їх стає дедалі більше. Особисто я зустрічаю таких людей останнім часом дуже багато. Переконаний, що за ними майбутнє. Вони повинні стати новим поколінням донбасівців, котрі не боятимуться реалізовувати свої політичні права та сприяти розвитку громадянського суспільства як у донецькому регіоні, так і в Україні в цілому. Для цього вже сьогодні треба робити показові акції та вести відповідну просвітницьку роботу. На мою думку, майбутні політико-культурні зміни в країні почнуться саме з Донбасу, а країна ще здивується, як у позитивному плані може поводити себе край териконів.

Валентин КРАСНОПЬОРОВ: — За радянських часів у Донбасі сформувалася певна пролетарська ментальність, за умов якої національна ідентичність не має особливого значення. А суть у тому, що людина, котра прив’язана до свого коріння, як правило, більш стала та тверда у власних історико-культурних цінностях. У свою чергу пролетарська ментальність сприяє розвитку соціально-економічних і професійних цінностей на тлі послаблення значення історико-культурної спадщини. Відомо, що США — це конструктивістська нація, й радянська влада в деякому плані заздрила американцям у цьому, намагаючись на своїй території виховати радянську націю. У Донбасі все це мало дуже яскраве відображення. Концентрація пам’яток радянського періоду на квадратний кілометр тут більша, ніж на всій іншій території колишнього СРСР. Із таким багажем наш регіон дійшов до 1991 року. І сьогодні Партія регіонів — як певна регіональна модифікація КПРС — часом із легкістю маніпулює суспільно-політичною свідомістю жителів Донбасу, граючи на особливостях місцевої ментальності, сформованої в радянські часи.

Але разом із тим останнім часом у нашому краї відбуваються характерні зрушення. Поступово зростає рівень політичної участі, протестної активності зокрема. Все це має так чи інакше перетворитися в регіональний громадський рух, який буде базуватися на цінностях свободи та гідності людини та сприяти подальшій політичній еволюції Донбасу.

Євген СЕМЕХІН: — Особисто для мене політичне обличчя Донбасу — це вимазане у вугіллі обличчя шахтаря з втомленими очима. Шахтаря, який після зміни або двох — через несправедливу політику керівництва шахти — йде з тягарем у серці, думаючи про свою родину. Він заходить у генделик, вболіває за свою збірну, співає гімн і, відповідаючи на запитання французьких журналістів, говорить, що ми тут, у Донбасі, відчуваємо себе частиною України, а не Росії. Це обличчя донбасівця, який хоче жити по-іншому, але не привчений до цього, оскільки багато років жив в умовах культурної й політичної ізоляції.

Для того, щоб змінити сьогоднішнє політичне лице донецького регіону, потрібно, щоби до влади приходили нові лідери, котрі сповідуватимуть абсолютно інші цінності, ніж ті, що нав’язувалися місцевому населенню комуністами та регіоналами. Має бути новий агітаційний вплив через Інтернет, пресу, місцеве телебачення та інші засоби масової комунікації. Інакше донбасівці ще довго ставатимуть жертвами політичних маніпуляцій. Нинішня опозиція, на жаль, не виявляє особливого бажання працювати в Донбасі на совість. Велика область, велика кількість населення, а головні опозиційні сили країни практично не ведуть у регіоні активної роботи. Тутешні жителі хотіли би побачити певну альтернативу діючій влади, але через власну консервативність складно сприймають нове. А ось коли вони побачать нових адекватних місцевих лідерів, які гідно покажуть себе на практиці, тоді з’явиться віра в альтернативу й на загальнонаціональному рівні.