Як я стала українкою...

Я добре пам’ятаю, як вперше по-справжньому відчула себе українкою. Це було у 17 років. Можливо, дещо запізно, але я рада, що це відбулося, і відбулося свідомо.

До цього моє прагнення до самоідентифікації розвивалося лише у полі субкультур і музичних смаків, тобто така собі незріла інфантильна ідентичність.

Але все раптово змінилося після... вступу до університету. Я одразу ж поринула у геть інший світ. Світ, де, перш за все, завдяки чудовим викладачам панувала атмосфера усвідомлення власної національної гідності.

Ніхто не проводив «ідеологічної обробки» — українське існувало поза словами і повчаннями.

Спершу я не розуміла, що саме у мені росте і набирає сили. Аж поки у якийсь із «позачергових» вихідних, дивлячись телевізор і перестрибуючи з каналу на канал, не натрапила на кадри, в яких під звуки Гімну майорів прапор України. Щось у мені приємно стиснулося і завібрувало — так я стала українкою.

Після цього само собою прийшло усвідомлення, що День Незалежності, як і інші національні свята, — це не просто «позачерговий» вихідний!..