Алекс ЛІССІТСА: Потенціал українського села використовується лише на 40%

Зростання цін на пальне та продукти харчування стало світовою тенденцією. Тож країни, які мають можливість нарощувати видобуток енергоносіїв та збiльшувати вирощування продовольчих культур, привертають до себе погляди світової спільноти. Тож і Україна, з її погано використовуваним аграрним потенціалом, виглядає більш ніж привабливо. Та чи використає наша країна свій шанс? Про це «День» розмовляв з президентом асоціації Український клуб аграрного бізнесу Алексом ЛІССІТСОЮ.
— Чи справді у 2008 році Україні вдасться подвоїти врожай зернових у порівнянні з минулим роком?
— Сьогодні висловлюються різні припущення. Я згоден з Міністерством аграрної політики, що врожай становитиме 40—45 мільйонів тонн, а не 60—70 мільйонів тонн, як прогнозує прем’єр-міністр.
— Чи не викличе це певних ускладнень, адже сьогодні, за підрахунками експертів, перехідні залишки зерна становлять сім мільйонів тонн?
— Проблем із збереженням не буде. Небезпека в іншому: країна має зернові залишки, а в Росії та Казахстані також очікують непогані врожаї. Як ми знаємо, ці країни використовують наші перевалочні потужності, щоб експортувати зерно. Тому запитання будуть переважно стосовно експортних потужностей і ціни за їхнє використання.
— Які наслідки для сільського господарства матиме скасування мораторію на продаж земель і чи будуть серед них негативні? — Кінець мораторію пов’язаний з прийняттям парламентом Законів «Про земельний кадастр» і «Про ринок землі». Після цього головним запитанням буде — а що ж конкретно там записано?
— Тобто...
— У нас діють два мораторії: перший стосується продажу земель, а другий міститься у Земельному кодексі й говорить про те, що юридична або приватна особа не має права купувати понад сто гектарів землі. Дія останнього мораторію до 2015 року. Очевидно, його теж потрібно скасовувати. Рiч тільки у тiм, а скільки ж землі можна зосереджувати в одних руках? На ста гектарах побудувати ефективний аграрний бізнес не можна. В законопроектах, які перебувають на розглядi у Верховній Раді, подано різні варіанти розв’язання цієї проблеми. В одному, наприклад, наведені «науково обґрунтовані» норми, які діятимуть у кожному окремому регіоні та визначатимуться Академією аграрних наук України та Держкомземом. Уявіть цю ситуацію, коли в кожній області наші вчені визначатимуть, кому і скільки землі віддавати в одні руки? В іншому законопроекті прописано конкретні цифри для кожного регіону. Особисто я вважаю, що потрібно давати в одні руки не менше двох тисяч гектарів. Це — рівень середнього підприємства у нашій країні. А якщо менше, то агровиробництвом займатися буде нераціонально.
— Україна нарешті стала членом СОТ. Агровиробники це вже відчувають?
— Ні. До кінця 2008 року в країні діють перехідні положення. Не всі митні ставки знизилися, саме тому європейська продукція ще не заполонила наші ринки. Всі позитивні та негативні зміни аграрний сектор відчує на початку або в середині наступного року.
— А що можна назвати найбільшою загрозою в цьому плані?
— Тут я виділив би тваринницький сектор, якість продукції якого не завжди відповідає світовим вимогам. Під загрозою і цукрова галузь. За СОТівськими правилами, до нас завезуть 260 тисяч тонн цукру-сирцю майже без мит (2%). А наша цукропереробка перебуває у такому тяжкому стані, що, можливо, ефективніше і вигідніше буде завозити цукор-сирець iз врахуванням усіх податків і понад ці 260 тисяч тонн. Сьогодні очевидно, що у 2008 році ми не зможемо забезпечити країну цукром власного виробництва. Це перший наслідок СОТівського ажіотажу, коли виробники почали зменшувати посівні площі під буряки. Цього року потрібо імпортувати до півмільйона тонн цукру. Третя загроза стосується сектору овочівництва та садівництва. Тут найбільші проблеми будуть у галузі виноробства, бо ціни на українське вино високі, а його якість не відповідає стандартам. У всьому світі спостерігається надлишок вина. У багатьох країнах дійшло навіть до того, що його переробляють на біоетанол. Тому я впевнений, що українські ринки накриє велика винна хвиля з Європи, Чилі, Аргентини, Південної Африки та Австралії.
— Отже, виходить, що на виноробстві, виноградарстві, а також на цукровиробництві в умовах СОТ можна ставити хрест?
— Ні, звичайно, хоча проблем багато. Якщо зараз не підвищити державні субсидії на 2008 рік для виробників цукрового буряку, то, дійсно, виникає загроза, що країна житиме за рахунок імпортного цукру.
— Сьогодні багато говорять про створення інтегрованих агрокомплексів. Чи передбачає держава заходи для працевлаштування робітників, які вивільняються у результаті укрупнення підприємств?
— Держава у цьому напрямi абсолютно нічого не робить. Проблема навіть не у комплексах, а в ефективності агровиробництва. Сьогодні продуктивність виробництва у сільському господарстві надзвичайна низька. Потенціал галузі використовується лише на 40%. Але зараз аграрне виробництво оснащується новими технологіями, і через два-три роки його ефективність зросте до 80%. А це означає, що вдвічі зменшиться кількість зайнятих у сільському господарстві. І ця цифра не залежатиме від того, хто переважатиме на ринку — малі оператори чи великі. Тому урядові слід відпрацювати схему зайнятості для людей, які звільнятимуться з аграрного сектру. Якщо цього не зроблять вчасно, то сільське населення мігруватиме до міст, а села поступово вимиратимуть.
— В Україні створюється інфраструктура для обслуговування сільського господарства?
— Багато грошей вкладається у зерновий ринок, у будівництво елеваторів. У інших секторах це зробити складно. Уявіть, як можна покращити інфраструктуру, коли весь район живе за рахунок діяльності кількох заводів, які застаріли і закриваються? Державної підтримки немає, а де знайти інвестора для модернізації?
— Чому так?
— Оскільки відсутній ринок землі — відсутні й довгострокові інвестиції. Як інвестор може планувати свій бюджет, коли він не знає, що буде завтра? Немає чіткої структури і позиції з питань оподаткування, що дозволило б прогнозувати термін окупності аграрного бізнесу і здобувати банківську довіру та кредити. На даному етапі ніхто інвестору не повірить. І останнє — невизначеність бюджетної підтримки. Потрібно приймати зміни до закону про держбюджет, якими передбачити фінансування п’ятирічних програм реструктуризації тваринництва. Тоді будуватимуть інфраструктуру.
— Цього року планують зібрати 2,6 мільйона тонн рапсу. Чи не забагато його сіють в Україні?
— Оскільки ми не маємо власної політики з розвитку біоенергетичної галузі, то наші виробники пристосовуються до політики Європейського Союзу з її плановими річними показниками. Те, що ми у Європі вийшли на перше місце з вирощування рапсу, декого радує, а мене турбує. І це при тому, що врожайність рапсу низька: у Європі з одного гектара збирають 35—36 центнерів, а у нас 12—13. Тому названа цифра, за великим рахунком, низька. Турбує, що ефективність вирощування рапсу не зростає, а результат досягається в основному за рахунок збільшення посівних площ. У порівнянні з 2007 роком вони збільшились удвоє.
— Це погано?
— Рапс — не монокультура. Його можна вирощувати на одному місці раз на чотири роки. За відсутності ринку землі це означає, що фермери сіятимуть його на одному й тому ж місці з року в рік, а отже, виснажуватимуть ґрунти. Крім того, рапс складає конкуренцію хлібним культурам. Чим більше сіятимуть рапсу, тим менше можливостей забезпечити зернову галузь. Якщо так триватиме, то Україна стане ще й експортером олійних та зернових культур. Тваринництва у нас не буде, цукрову галузь ми загубимо, лише у певних регіонах залишиться овочівництво.
— Президент нещодавно критикував уряд за недофінансування державних програм, у тому числі й аграрних. Як ви це розцінюєте?
— На жаль, я не маю останньої статистики щодо того, скільки державою виплачено субсидій. Наскільки мені відомо (місяць тому я бачив статистику), все йшло за планом.