Державна політика як концентрований вияв тіньової економіки?
Які у вас виникають асоціації, коли ви чуєте словосполучення «тіньова економіка»? Вочевидь, у кожного свої. Залежно від того, як і з якого приводу кожен iз нас співіснує з тіньовою економікою.
Хтось змушений ділитися з рекетом (державним або кримінальним) — і він кляне тіньову економіку в особі цих грабіжників. Хтось ледве зводить кінці з кінцями, завдяки тому що може не платити податки — і він дякує долі за такий подарунок. Одним словом, тіньова економіка багатолика, і тому спектр ставлень до неї багатогранний.
21 січня Центр ринкових реформ Володимира Ланового і Фонд Фрідріха Еберта, вірно вловивши тривалу паузу і згасання інтересу громадськості до згаданих проблем, вирішили відновити діалог. Однак вони вважали за краще обмежитися тільки одним аспектом — «Тіньова економіка та державна політика: суперечливий взаємозв’язок». Підемо за ними і попутно спробуємо розібратися, чи дійсно «насіння» державної політики і «плоди» тіньової економіки суть щось різнорідне? Чи насправді їхній зв’язок такий суперечливий?
Можливо тому, що в залі не були присутніми головні, з точки зору організаторів, «опоненти» — виробники, держполітики й тіньовики, дискусія виявилася млявою. Щоправда, серед учасників точно були як мінімум перші: в особі депутатів-законодавців і Олександри Кужель, яка представляє виконавчу владу. Але оскільки ніхто з них себе до номінальної влади не прираховував, а, навпаки, поривався встати в опозицію чи просто відмежуватися, то ми не будемо їх висловлювання трактувати як «голос» від імені суб’єкта політики (хоч це й невірно). У нашому випадку всі вони претендували на роль незалежних експертів, які спостерігають хибну політику і економіку ніби збоку.
ЩО ЦЕ ТАКЕ I СКIЛЬКИ ЙОГО?
Як і слід було чекати, відмінності в думках присутніх дискутантів були практично не помітні. Єдине, в чому проглядалася «дискусійність», то це в тому, чи треба фіксувати тіньову економіку як щось відмінне від якоїсь іншої (офіційної, наприклад) чи ні. Одна група «експертів» вважала за краще все ж розділити офіційну й тіньову економіку. Прикметно, що такою бачилася суть справи професійним економістам — В. Лановому, В. Пинзенику, В. Лисицькому, О.Кужель. Вони активно структурували і класифікували, виділяли причини та наслідки, давали рекомендації тощо. Так Володимир Лановий мало кого здивував переліком складових тіньової економіки: ухиляння від оподаткування офіційного сектору, нелегальний сектор (контрабанда абощо), корупція (торгівля владою), незареєстрована діяльність (сімейний бізнес). А Віктор Пинзеник нагадав усім відомі найближчі причини названих раніше наслідків (про які говорив п. Лановий) — відсутність правил роботи на ринку, втручання держави в економіку, діюча податкова система, а також відсутність майнової відповідальності за фінансовими зобов’язаннями.
Віктор Лисицький за обов’язком служби (радником голови Національного банку з макроекономіки) взявся було підрахувати, скільки ж багатства, яке незрозуміло кому належить, але на яке претендує передусім держава, сконцентровано в тіні. Зрозуміло, що звичайним способом тіньову економіку порахувати неможливо. Тому п. Лисицький запропонував для початку вимірювати тіньові обороти приростом автомобілів за рік (200—300 тис., офіційно — 26 тис.) За його оцінками, на утримання тих 5 млн. приватних автомобілів, які перебували на обліку на початку 1998 року, необхідно близько 40% всіх статистично зафіксованих грошових доходів населення. Звідси робиться висновок, що тіньовий ВВП ніяк не менший за офіційний.
Інша група вимірювачів — суто фінансові показники: обсяги дебіторської та кредиторської заборгованості, частка готівки в обороті тощо. «Темпи зростання цих показників просто шалені». Причину цьому Віктор Лисицький вбачає «в поганих і дуже поганих умовах для будь-якої господарської діяльності».
ЩО З ЦИМ РОБИТИ?
Висновки були такими. Безумовним кроком до усунення «двоколірної» економіки має стати зміна державної політики. Іншими словами, без заміни причин (високих податків, всевладдя бюрократії, напівреформ) наслідки нікуди не подінуться.
Але поставимо запитання інакше. Хто ініціює ці перетворення? Чому державна політика, постійно змінюючись, незмінно продукує так звану тінь? Чому тіньова економіка, ніби-то всім не даючи жити, однак з року в рік квітне і множиться? Економісти відповіді на ці запитання не давали багато в чому через те, що вони їх навіть не ставили. Ці запитання взялися коментувати політики.
Лідер Руху п. Чорновіл так прямо і заявив, що в Україні немає двох (малося на увазі офіційної та тіньової) економік. Економіка одна й розвивається вона за тими законами, які санкціоновано владою. Тому «суперечливого взаємозв’язку» у державної політики та реальної економіки також немає. Народний депутат Михайло Сирота трохи конкретизував версію В’ячеслава Чорновола. На його думку, тіньова економіка — це не що інше, як процес накопичення первинного приватного капіталу. Він не бачить катастрофи в тому, що країна має пройти через цей етап економічного розвитку, бо така доля всіх країн. Більш того він розраховує, що вже після президентських виборів «ті 5—7 промислово-фінансових груп, які вже сформовані, будуть зацікавлені в легалізації», і Верховна Рада, відповідаючи на їхні запити, прийматиме економічні закони, адекватні принципам справжньої ринкової економіки. Загалом позиція М. Сироти майже не викликає заперечень. Принаймні той причинно-наслідковий зв’язок, який ним пропонується, дійсно рано чи пізно спрацює. Заперечення викликає інше: прогноз у термінах.
У процесу первинного накопичення є одна незручна особливість — накопиченого ніколи не буває багато. Тому перехід до нового етапу економічного розвитку — аж ніяк не гарантований. Хоча б тому, що деякі ФПГ ще не мають своїх партій, а деякі партії — своїх ФПГ.
У останньому числі газети «Зеркало недели» Анатолій Гальчинський (людина, котра має безпосереднє відношення до економічної політики останніх років) услід за політиками намагається аналізувати зовсім не «двоколірну», а єдину, хоч і віртуальну, українську економіку. Він також припускає, що ця модель — продукт свідомого вибору і також пропонує рецепти зцілення. Анатолій Гальчинський пише: «Як мені уявляється, можливі кілька рішень. Йдеться про законодавчу легалізацію псевдовласників, передачу їм чи іншим приватним особам (структурам) пакетів акцій, що перебувають нині формально у власності держави, в офіційне довірче управління з визначенням при цьому механізмів їхньої подальшої грошової, можливо, навіть пільгової приватизації вказаними особами... Реалізація цього завдання має стати, як мені уявляється, основою діяльності нещодавно створеного Агентства по управлінню державними корпоративними правами. Необхідно всіляко посилити форми майнової відповідальності суб’єктів «нетрадиційного» привласнення, спростити процедури санації та банкрутства. І, звісно ж, головне, — не говорити пошепки, а всіма доступними засобами переконувати парламент і суспільство загалом у соціальній і економічній важливості наступного етапу приватизації — приватизації грошової».
Так що маніфест грядущого порядку готовий, і він десь навіть збiгається з прогнозами Михайла Сироти. Тільки от як бути з тими, хто прагне до нового переділу? А також з тими, кому прозорість ще не потрібна? Чекаємо ваших версій. Кращі будуть запропоновані до втілення!
