Дистрофія нафтопереробки
Загальна річна потужність українських нафтопереробних підприємств майже 51 мільйон тонн. То чому ж ми все більше нафтопродуктів купуємо за кордоном?
Нафтопереробний комплекс країни складається з Кременцуцького, Лисичанського, Одеського, Надвірнянського, Дрогобицького та Херсонського НПЗ. При цьому лише два заводи — Лисичанський та нещодавно реконструйований Одеський — здатні виготовляти пальне за європейським стандартами, які нині вже стали, чи, вірніше, стають нормою і в Україні. Виходить, решта залишається поза бортом цивілізованої конкуренції.
«Рівень роботи більшості українських НПЗ ще й досі визначається показниками 1970-х років. Ефективність їхня дуже низька. Проблема у необхідності модернізації, яка потребує великих коштів. Наприклад, щоб вивести на європейський рівень Дрогобицький чи Надвірнянський заводи, потрібно вкласти у ренконструкцію кожного з них майже по два мільярди доларів», — розповів «Дню» заступник директора науково-технічного центру «Психея» Геннадій Рябцев.
Виконавчий директор компанії ЮПЕКО Сергій Куюн зазначає, що на практиці для фінансування всіх вітчизняних НПЗ щороку ледь-ледь знаходять $80—$100 мільйонів, і це за умови, якщо хтось будує установку. В сусідній Росії за останні два роки фінансування нафтопереробних заводів збільшили вдвічі — до двох мільярдів доларів, що у середньому становить по $40 мільйонів на кожне підприємство.
Знайти потенційного інвестора на українські НПЗ, на думку експертів, не проблема. Однак реальні інвестиції у переробку нафти стримують постійні економічні та політичні непорозуміння всередині країні та недостатня законодавча база для стимулювання модернізаційних процесів. До того ж, як вказує Рябцев, невизначеність iз приватизаційними підходами постійно висить сокирою над інвесторськими головами. Адже в світі добре пам’ятають реприватизацію «Криворіжсталі».
Та й власники НПЗ не поспішають йти європейським шляхом, який офіційно задекларувала держава. За останні п’ять років вітчизняна нафтопереробка скоротилася вдвічі, а виробництво готового продукту на 42%. При цьому, як уже зазначалося, якість продукції українських НПЗ досить далека від європейських вимог.
Побутує думка, що гальмування української нафтопереробки почалося з скасування у 2005 році митних ставок на імпорт нафтопродуктів. Однак подібна практика застосовується не тільки у нас, до того ж, йдучи до СОТ, ми мусили б це зробити рано чи пізно. Головною причиною зупинки у 2005 році вiдразу трьох нафтопереробних гігантів Куюн називає відміну у березні того ж року вексельної схеми сплати ПДВ. Це призвело до руйнування оптимізаційних схем при сплаті ПДВ, які дозволяли фірмам-посередникам за доступну плату продавати українським НПЗ імпортовану сировину. «Можете собі уявити, що таке двадцятивідсоткова перевага (нафтопродуктів вітчизняного виготовлення. — Авт. ) перед імпортом? Звичайно, це дозволяло українським заводам бути конкурентоздатними і непогано заробляти, не модернізуючи при цьому своє виробництво», — говорить експерт.
Однак, на думку Рябцева, відставання українських НПЗ від європейських якісних та екологічних вимог визначено їхньою орієнтація на первинну переробку нафти (мазут), яка з України транспортувалася на заводи Східної Європи, де й перетворювалася на бензин.
Не сприяє успіхам української переробки і постачання на авторинок асортименту минулого століття. З 2004 року автомобільні смаки українців почали змінюватися. Пересідаючи з «Жигулів» та «Таврій» на іномарки, автомобілісти поступово відмовляються від радянської марки А-76 на користь європейської А-95. Сьогодні ринок А- 95 утричі більший. То що з того? Біда в тому, що втрачену українськими підприємцями частину нафтового ринку вiдразу ж захопив імпорт, який за останні три роки збільшився в одинадцять разів (бензин і дизпаливо). На думку експертів, якщо держава найближчим часом не подбає про створення єдиної стратегії з розвитку нафтопереробної галузі, імпортна складова невпинно зростатиме. «За підсумками першого кварталу 2008 року імпорт дизпалива склав 60%, а бензину — близько 30%. Тобто у середньому ми рухаємося до позначки 50%», — говорить Куюн.
«Для українських НПЗ ціна нафти на 5—7% нижча від її вартості для європейських підприємств. Це зумовлено близькістю транспортного плеча для Росії, яка є основним постачальником нафти на наші заводи», — розповідав «Дню» Рябцев. Тому, на його думку, якнайшвидша модернізація повинна стати одним iз головних державних завдань.
Чи почують цю думку в уряді? Схоже, з нею погоджуються тільки на словах. Тим більше, що для цього не потрібно винаходити український велосипед. Потрібен закон, який би стимулював модернізацію НПЗ. Однак минулорічна спроба затвердити його провалилася. Експерти також вважають, що слід навести порядок на митниці. Нинішнє її керівництво заявило про намір викорінити практику подачі заниженого митного інвойсу та, відповідно, неповної виплати ПДВ до державної казни. Це, звичайно, хороше прагнення щодо товарів інших товарних груп. Що стосується нафти, то тут далеко не все так просто. Спроби запровадити розмір сплати ПДВ при імпорті за спеціальною формулою, складовими якої будуть котирування за певний період на світовому ринку, можуть зробити вітчизняні нафтопродукти абсолютно неконкурентоздатними на власному ж ринку. В цьому разі Україна може взагалі залишитися без НПЗ і без вітчизняних нафтопродуктів. А на якому ж рівні буде енергетична безпека?
ДО РЕЧI
Мито на вивезення нафти з Російської Федерації з 1 червня 2008 року збільшиться на $57 і становитиме $398,1 за тонну, встановивши тим самим новий рекорд. На даний час ставка мита складає $340,1 за тонну. Зрозуміло, що в результаті перед українськими нафтопереробними заводами, якi майже цілком одержують нафту з Росії, постануть нові труднощі — їхній продукції доведеться конкурувати з нафтопродуктами, виготовленими на російських же підприємствах, але без сплати цього мита.
