Фермери вже освоїли передові технології!

Прочитав пізнавально-розважальну статтю Руслана Гарбара («Ринок землі. Мадагаскарська історія») про те, що острів Мадагаскар «мільйони років тому відірвався від Індії і пристав до Африки», а коли з нього вигнали білих фермерів, то розпочався голод. Тобто господарювання іноземних компаній у сільському господарстві на Мадагаскарі дуже позитивне. Але...

Щодо аграрних «успіхів» іноземців на чужій африканській землі. Є безліч серйозних наукових досліджень щодо того, що відбувалося на африканському континенті 50—200 років тому, і цілком розкрита роль європейців у «розвитку» сільського господарства. Як в Африці, так і Латинській Америці 50—200 років тому кілька тисяч, а то й сотень білого населення володіли 40—90% сільськогосподарських угідь (до кількох десятків тисяч гектарів на одну особу), а корінному населенню припадало до кількох десятків гектарів. Європейці не дозволяли аборигенам на їхніх діляночках землі вирощувати комерційні культури, наприклад каву, чай. В окремих африканських країнах місцевим племенам було заборонено торгувати каучуком, але були обкладені податком, до сплати якого приймався каучук. Заборонялося продавати землю представникам корінного населення, якого могли зігнати із землі без будь-якого попередження та компенсації за капіталовкладення.

У французьких, бельгійських та британських колоніях в Африці корінному населенню на його біду залишалися землі через застосування ним перелогової системи землеробства — спалювання джунглів та використання землі протягом кількох років до критичного зниження родючості та перехід до спалювання нових ділянок лісу. Натомість європейці надали корінному населенню право володіти землею, яку вони обробляють на момент ухвалення закону. Таким чином, аборигени не могли перейти на нові ділянки джунглів для їх спалювання і наступного використання.

Для підвищення цін на землю окремі латифундисти перекуповували землю і не допускали її до продуктивного використання (використовувалися лише як пасовища для худоби). Селяни ж скупчувалися в районах гірших земель, які обробляються дрібними ділянками. Кредити надавалися через посередників, які були також скупниками сільськогосподарських продуктів. Розміри орендної плати для місцевих жителів перевищували будь-які розумні рамки. Різні вимоги до експортерів із Африки, наприклад, вивозити цукор у неочищеному вигляді. Виробництво фундука, грецьких горіхів, земляних горіхів, насіння олійних культур, бавовни тощо в основному знаходилося в руках місцевих жителів, а скупка та експорт здійснювалися виключно агентами-європейцями, які мали ліцензії.

Іноземні інвестиції в галузі з наднизьким рівнем трудомісткості. Так, наприклад, 70 років тому в Болівії гірничодобувна промисловість давала 90% усієї продукції, що експортувалася, але в ній зайнято менше 3% всіх робітників. У Венесуелі частка нафти в усьому експорті становила 90%, але в нафтовій промисловості було зайнято лише 2% самодіяльного населення. Так само в Україні — іноземні інвестиції у виробництво зернових та олійних культур з відомими катастрофічними для України наслідками — технологічному безробіттю.

Висновок. Європейці в африканських країнах володіли всією інфраструктурою (включаючи наукові та дорадчі служби), яка забезпечувала їм можливість контролювати банки, податкові органи, земельні ресурси, виробництво, переробку, експорт продовольства і виплачувати наднизьку заробітну плату місцевому населенню в середовищі суцільного безробіття, що забезпечувало їм одержувати необмежено високі прибутки.

Відповідно аборигени на дрібних ділянках землі, з яких їх часто зганяли європейці, не могли одержати організаційних навичок, особливо щодо побудови ринкової інфраструктури. Більше того, місцеве населення доступилося до землі, а вся інфраструктура (кредитні заклади, переробка, логістика тощо) залишилася за європейцями або їхніми ставлениками серед місцевого населення тощо.

Зі зміною земельної власності в слаборозвинених країнах повинні були підготовлені власні управлінські кадри, а ефективність може розвиватися в міру накопичення знань. Повинні бути проаналізовані складові успішної земельної реформи: чи надавалися необхідні кредити новим власникам; чи запроваджені справедливі податки; чи заохочувався розвиток кооперативів; чи поширювали серед фермерів спеціальні знання. І головне: чи розроблялася чітка стратегія розвитку, з якою було б видно, які галузі розвивати в першу чергу, куди направляти інвестиції і які ринки збуту освоювати після одержання незалежності африканськими країнами. Тобто у статтях мають розкриватися причини, а не поверховий результат — іноземці працювали краще аборигенів.

В Україні управлінські кадри є. Також є організаційний досвід. Фермери освоїли передові технології. Залишилося упорядкувати взаємовідносини в ринковій інфраструктурі. Що Україна може почерпнути з інформації про дрейфування острова Мадагаскар до Африки? На жаль, Україна зникне з мапи і, мабуть, дуже швидко.