Француз мені друг, та істина дорожча

На момент проведення Фондом держмайна згаданого конкурсу 70% акцій «Миколаївцементу» належало вітчизняним інвесторам — і саме останні, вбачивши в діях «Лафаржа» відверто агресивні мотиви, забили на сполох. Як наслідок у липні минулого року було створено тимчасову слідчу комісію Верховної Ради, покликану перевірити факти порушення прав українських акціонерів ВАТ «Миколаївцемент». Очолив комісію народний депутат Ігор Квятковський — відомий фахівець у сфері цінних паперів і фондового ринку. І от днями парламентська комісія представила результати розслідування, яким, проте, ще належить набути форми офіційної постанови. Формулювання в документі використані досить жорсткі: «Комісія дійшла висновку, що першопричиною ситуації, що склалася на «Миколаївцементі», є антидержавна політика Фонду держмайна, цілої низки виконавчих структур, політика приватизації, спрямована на перетворення України на додаток іноземних транснаціональних компаній, у цьому випадку — компанії «Лафарж»...»

Висновки комісії грунтуються, по-перше, на результатах експертної оцінки, здійсненної Київським інститутом судових експертиз, згідно з якою початкова ціна блокуючого пакету акцій (28%) «Миколаївцементу» була на конкурсі занижена більше ніж удвічі, внаслідок чого бюджет країни втратив 5 млн. грн. По-друге, сам конкурс був нелегітимним, оскільки «Лафарж» не надав усіх необхідних для участі в ньому документів. І, нарешті, умови внесення інвестицій у розмірі $7 млн., обумовлені в конкурсній пропозиції компанії «Лафарж», передбачають, що гроші надійдуть безпосередньо до статутного фонду ВАТ (не кажучи про те, що вельми сумнівною є модернізація підприємства за їхній рахунок). Внаслідок цього відбудеться перерозподіл часток акцій, французи отримають майже 90%, українським же акціонерам залишаться ріжки та ніжки.

Зрозуміло, хто після цього правитиме бал не лише на цьому нібито «окремо взятому» підприємстві, а й у всій цементній галузі України — одній із небагатьох відносно перспективних, зважаючи на очікування на початку третього тисячоліття автодорожного будівельного буму.

Керівництво «Лафарж», власне, й не приховувало своїх амбіцій, заявивши, що відчувало «неминучість того, що доведеться піти з підприємства українських акціонерів». І от у такий «ненав’язливий» спосіб, мабуть, стимулювало цей процес. Ще добре, що в країні, крім виконавчої влади, яка звично бере під козирок (особливо коли, як у цьому випадку, розпорядження знайти «стратегічного інвестора» походить від перших осіб держави), є влада законодавча. І що остання в критичний момент може засумніватися в доцільності такої «прихватизації».