«Газовий бліцкриг» не вийшов
Росія знову намагається використати «газовий кийок» проти найближчих сусідів. Проте схоже, що цього разу ця зброя загрожує не лише дати глибоку тріщину, але й ударити іншим кінцем по тому, хто її використовує...
Російсько-український газовий конфлікт, що розгорівся з перших годин нового 2009 року, виходить далеко за межі двосторонніх відносин цих держав. І не лише тому, що подібна історія відбувається не вперше і не з однією лише Україною. Наприклад, ще один найближчий сусід Росії — Білорусь на своєму особистому прикладі неодноразово переконувалася в гідній кращого застосування готовності східного сусіда використати для розв’язання виникаючих спірних питань газову (як, проте, і нафтову) «палицю». Це при тому, що територією Білорусі проходить близько 40% усієї російської нафти, що експортується до країн Євросоюзу, і не менше 20—25% природного газу. Більша частина іншого газового експорту Росії до Європи (а це до 70%) здійснюється трубопроводами через територію України.
Можна лише нагадати, яке значення має цей експорт для сьогоднішньої Росії. За неповними даними Федеральної служби державної статистики (Росстату), за докризовий період (січень—вересень) 2008 року частка сирої нафти та природного газу в сукупному російському експорті досягла 50%; за тими самими даними, напередодні кризи надходження від нафтогазової галузі забезпечували загалом близько половини всіх прибутків російського федерального бюджету. Тим більше зараз, у розпал кризи, експорт нафти та газу в прямому значенні слова життєво необхідний для Росії та її населення.
Здавалося б, за такої економічної взаємозалежності навіть елементарна життєва логіка підказує, що вирішувати виникаючі питання потрібно виходячи з принципів добросусідства та взаємної вигоди. Будь-який інший підхід буде схожий на дії слона в посудній лавці. Але це, повторимося, саме з погляду нормальної логіки. Схоже, однак, що діями Росії в черговому газовому конфлікті рухає зовсім інша логіка — логіка політичного диктату, коли постачання газом навіть своїх найближчих сусідів використовується як кийок.
Цього разу розвиток подій із Росії бачиться так. Ще задовго до Нового року почався безпрецедентний тиск на Україну в офіційних російських засобах масової інформації з вимогою «погасити заборгованість». Причому конкретну суму цієї заборгованості звичайний російський обиватель, який дивиться новини на ТБ, так і не зміг би дізнатися. Всілякими натяками, побіжно, без належних роз’яснень називалися абсолютно різні суми українського боргу за поставлений 2008 року Україні російський газ: то два з половиною мільярда доларів, то півтора, то ще якісь суми «з урахуванням набіглих штрафів». Крізь увесь цей потік офіційної пропаганди, що лився на голови російських громадян, боязко пробивалися повідомлення з Києва про те, що українська сторона загалом-то давно згодна з цифрою заборгованості в півтора мільярда доларів і готова її погасити — на те навіть надійшла вказівка із самого верху, від Президента. Питається, навіщо ж тоді роздувати конфлікт? Навіщо постійно підкреслювати, що у випадку несплати боргу (знову-таки, якого саме?) з 1 січня 2009 року подача газу Україні буде повністю припинена? Як тут звичайній людині, не фахівцю, розібратися?
На цьому фоні в будь-якого мислячого росіянина складалося стійке враження, що із сусідньої держави вкотре ліплять «образ ворога» з якоюсь дуже конкретною метою. І ця мета незабаром виявилася. Спочатку, знову-таки побіжно, а потім усе впевненіше, зазвучали вимоги до України щодо нової ціни за газ, що поставляється. Тобто російську сторону не влаштовувало, що минулого року Україна платила за російський газ за ставкою $179,5 за тисячу кубометрів. Однак, як відомо всім (за винятком тих, хто отримує інформацію виключно з російського телебачення), така ціна багато в чому визначалася тим, що у свою чергу Україна стягувала з Росії пільгову транзитну плату за газ, що прокачується її територією до Європи, виходячи з тарифу в $1,6 за тисячу кубометрів на кожні 100 кілометрів шляху. Це — більш ніж пільгові умови, якщо порівняти, скажімо, з тарифом у $4 за тисячу кубометрів, який стягує за прокачування російського газу далі на Захід сусідня з Україною Словаччина. З урахуванням великої протяжності української території зі сходу на захід, така різниця дає Росії колосальну економію на транспортних витратах. Здавалося б, усім зрозуміло, що в такій ситуації будь-яка ініційована Росією зміна в умовах оплати Україною газу, що поставляється їй, повинна автоматично супроводжуватися аналогічною зміною тарифу за прокачування газу територією України до Європи.
Однак Росія вчинила зовсім не так. На адресу України недвозначно (у тому числі на найвищому рівні) і неодноразово були висловлені умови, які інакше як ультимативними не назвеш.
Ультимативні й нелогічні дії Росії і в період із 5 по 7 січня. 5 січня під час згадуваної уже зустрічі В. Путіна з керівником «Газпрому» А. Міллером було заявлено, що «Газпром» скорочує об’єми подачі газу через Україну до Європи, а вже наступного дня, 6 січня, Росія прийнялася звинувачувати на всіх телеканалах Україну в тому, що це саме вона «залишає Європу без російського газу». Далі — більше: 7 січня Росія ухвалила рішення про повне припинення подачі газу в Європу через Україну, і в той же самий час по всіх каналах Російського ТБ Україну звинувачують у тому, що вона взагалі припинила експорт газу своєю територією. Адже якщо подача російського газу для Європи скорочена, а потім і припинена самою Росією, то що Україна постачати буде?! Схоже, хтось намагається поставити події з ніг на голову. Або, точніше, від володіння «газовим кийком» у когось голова обертом пішла...
Тим часом горезвісний «газовий кийок» загрожує не лише тріснути, але й боляче вдарити по тому, хто ним розмахує. Вже в перших числах січня в авторитетній німецькій газеті «Франкфуртер Альгемайне» виходить стаття з більш ніж характерною назвою — «В руках Кремля», де прямим текстом зазначається: Радянський Союз, будучи наддержавою і принциповим ідеологічним противником Заходу, проте ніколи не користувався своїми нафто- і газопроводами як знаряддями політичного шантажу. Сучасна Росія — вочевидь, через відсутність яких-небудь інших засобів у своєму державному арсеналі — робить це вже не вперше. Так чи не час, запитує газета, європейським споживачам газу перестати залежати від такого ненадійного постачальника, як Росія, і об’єднати зусилля з виходу на альтернативних постачальників? Тим більше, далеко ходити не треба: в самої Західній Європі є три країни — Велика Британія, Нідерланди й Норвегія, які володіють величезними запасами природного газу і за належних фінансових вкладеннях змогли б узяти на себе забезпечення партнерів з Євросоюзу та союзників із НАТО.
А ось що тоді робитиме Росія, хотілося б запитати?..
І ще одне, останнє. Один той факт, що грубий натиск на Україну з явним наміром перемогти за один-два дні не пройшов, і що високопоставлені представники Європейського союзу приступили до виконання посередницької місії свідчить про політичну поразку «газових» стратегів у Москві і тих, хто стоїть за їхньою спиною. Наприклад, до кінця дня 11 січня, коли готувався цей матеріал, російські ЗМІ все ще наполегливо мовчали про найважливішу заяву, яку до того часу зробив у Києві головуючий у ЄС прем’єр-міністр Чехії М. Тополанек про те, що в умовах різкого падіння цін на нафту і ціни на газ, що поставляється Росією до Європи, повинні найближчим часом серйозно знизитися. Тож за елементарними законами ринкової економіки ні про які $418 або $450 за тисячу кубометрів для України взагалі і йтися не може. А ось якою конкретно повинна бути ця ціна — чи залишитися на рівні $179,5, чи підвищитися до $201, це знову-таки справа переговорів, що повинні початися між сторонами без будь-яких погроз та залякувань «газовим бліцкригом». Який до того ж, як ми бачимо, вже провалився.
