Коли аграрна доля на роду написана

«Кожен українець — це вже потенційно успішний фермер», — так вважає Михайло ТЕРЕЩЕНКО, прямий нащадок тих самих відомих цукрозаводчиків і меценатів, а нині ще і президент групи компаній «Linen of Desna». В ексклюзивному інтерв’ю «Дню» він розповів про своє повернення на історичну батьківщину та про те, як планує відродити сільськогосподарську славу своїх предків.

— Що стало поштовхом для повернення до України й розвитку бізнесу?

— Переїзд до України був природнім процесом. Приїжджаючи раніше до України, я мав роботу, жінку, сім’ю. Одним словом, жив, як нормальна французька людина. Проте у березні 2002 року продав фірму, розлучився з дружиною — і став вільною людиною. Саме в цей період мій 83-річний батько організував поїздку на свою історичну батьківщину — до Глухова, де він іще не був. Батько запропонував поїхати разом із ним. Та я відмовився, бо був зайнятий пошуком нової роботи й вирішенням родинних проблем. Однак за три дні до подорожі батько важко захворів, і лікарі заборонили йому залишати Францію. Тим часом у Глухові все було готове до його приїзду, й батько сказав, що замість нього поїду я. До Глухова я приїхав 31 травня 2002 року.

— Що ви знали про Україну та якою її уявляли ще до приїзду?

— Про історичну батьківщину батьки мені, звісно, розповідали раніше. Проте самому всю її красу довелося побачити лише 1994-го та 1998-го року, коли разом із батьком приїжджав на перейменування однієї із київських вулиць на Терещенківську, а також коли відкрили галерею Ханенків. Тоді навіть уявити не міг, що певний час потому назовсім переїду жити до України. Під час перших двох візитів до України я побачив мальовничу природу, добрих і відкритих людей, як мені й розповідали батьки.

Глухівчани організували мені дуже теплий прийом, будинок моєї сім’ї було відремонтовано (зараз там знаходиться Інститут лубових культур), а в Соборі трьох Анастасій, де поховані мої предки, відслужили панахиду. Все це мене вразило.

Після панахиди зустрівся з керівництвом міста, і мені запропонували продовжити традицію своїх предків — брати землю в оренду й обробляти її. Тоді відповіді на ці пропозиції я не дав, адже нічого не знав і не тямив у землеробстві. Допомогти в цьому питанні погодився Інститут лубових культур, який надав свої напрацювання щодо льону й конопель і запропонував просувати їх у Франції. Чесно скажу, що думав над зробленою пропозицією певний час, а потім почав спілкуватися з різними французькими кооперативами та згодом звернувся до великих французьких агрогруп із пропозицією взяти в оренду глухівську землю. Втім, французькі інвестори погодилися працювати в Україні за умови, що я сам особисто займатимуся цією роботою. Мені було важко гарантувати виконання всього цього, проте я згодився. І сьогодні працюю в Україні без корупції.

— Як ви оцінюєте внесок своїх предків у розвиток і становлення українського агросектору?

— Можливо, це прозвучить дивно, але я гадаю, що існує нерозривний зв’язок між сім’єю Терещенків та українською землею. Я ще мало знаюся на землеробстві, але всі починання працюють нормально.

Хочу ще зазначити, що за час перебування в Україні побачив величезний потенціал для розвитку землеробства й сільського господарства. Ним лишень потрібно вміло скористатися. За оцінками світових експертів, найближчі 10—15 років прогодувати світ буде вкрай важко, тому що скоро стане дев’ять мільярдів людей на планеті. На мій погляд, Україна ще годуватиме весь світ.

— Не можу не поцікавитися у вас як у спадкоємця династії цукрозаводчиків, як ви оцінюєте нинішній стан цукрової галузі в Україні? Чому донедавна потужна галузь зараз стрімко летить униз?

— В Україні було 120 цукрових заводів, які виробляли сім мільйонів тонн цукру на рік. При цьому два мільйони тонн вирушали на внутрішній ринок України, решту п’ять — купувала Росія. Нині Росія відмовилася від українського цукру — і зовнішній ринок збуту для нього закритий. Тому така величезна кількість заводів виявилася непотрібною. Крім того, виробничі потужності багатьох заводів, що залишилися, застаріли, адже у світі цукровий завод уже не переробляє дві тисячі тонн цукрового буряка на день. Необхідно модернізувати виробництво, аби переробка становила 15 тисяч на день, чи навіть більше. Тоді це буде вигідно, й український цукор зможе конкурувати на світовому ринку.

— Як ви вважаєте, чи може Україна повернути собі роль одного зі світових цукрозаводчиків і якою має бути в цьому роль держави?

— Україна може виробляти все: цукор, льон, мед, кукурудзу, соняшник, однак лише за наявності достатньої кількості інвестицій. Сьогодні аграрний сектор України фактично працює без бюджетних дотацій, бо, як я розумію, в бюджеті не дуже багато грошей. Натомість фермери мають інші рушії для свого бізнесу. Візьмімо, наприклад, хоч би закон, згідно з яким сільськогосподарські фірми платять лише один фіксований податок. Це дуже серйозна стимул-реакція, яка рідко зустрічається в інших країнах. Окрім того, існують поступки і стосовно ПДВ для сільгоспвиробників.

— Чому, повернувшись на свою історичну батьківщину, ви вирішили зайнятися вирощуванням льону, а не цукрового буряка, як це робили ваші предки? Що це: бажання прославити рід Терещенків в українській історії як виробників не лише цукру, а й льону?

— Звісна річ, насамперед хотілося відродити історичну традицію та зайнятися виробництвом цукру. Але, проаналізувавши з французькою фірмою-партнером ситуацію на ринку, дійшли до висновку: наразі це — не вигідно займатися цукром в Україні. Чому? Для економічно успішного бізнесу необхідно купувати та реконструювати заводи. Проте в Сумській області робити це економічно невигідно: область останніми роками багато втратила як регіон — виробник цукру. По-перше, зараз в області практично не вирощують цукровий буряк. По-друге, врожайність і відсоток цукру з вирощеного буряка набагато менші порівняно з Полтавською, Вінницькою й Тернопільською областями.

Прийняв рішення зайнятися льоном. Воно є символічним. Адже в будинку моїх предків сьогодні розташовуй Інститут лубових культур, який активно розвиває розробки щодо льону й конопель. До речі, деякі сорти коноплі й технології її вирощування навіть придбали французи й успішно вирощують її у себе вдома.

Отже, про льон в Україні. Раніше тут виробляли лише текстильний льон, який продавали вітчизняним, китайським або російським комбінатам, що виготовляють пряжу. Проте для такого виробництва потрібні довгі волокна, з яких можна отримати дуже якісну пряжу. 85% довгого волокна вирощують у Західній Європі на березі Північного моря (Нормандія (Франція), Бельгія, Нідерланди), 10% — у Росії та Білорусі, 5% — у решті країн (Китай, Єгипет). Натомість в Україні виробництво довгих волокон незначне через кліматичні умови. Так, наприклад, у Франції льон вирощують на березі моря, де хороша вологість і довжина стебла висока. В Україні таких кліматичних умов немає. Тому розраховувати на хороший щорічний урожай довгого волокна не доводиться. Та світ не зав’язаний лише на виробництві довгого волокна.

Нині з’явилося дуже багато нових технологій використання льону. Наприклад, коротке волокно може замінити скловолокно. Варто сказати, що натуральне волокно набагато дешевше за скловолокно, його виробництво вимагає менше енерговитрат, є більш екологічним. Із нього можна запросто виготовляти ізоляційні й будівельні матеріали, окремі частини автомобілів (обшивка дверей і стелі машини). Крім того, у процесі виробництва льону отримують не лише волокна, але й кострицю (60% усього об’єму вирощуваного льону). Костриця — це стебла льону, які використовують для виготовлення целюлози (один гектар льону дає її більше, ніж гектар лісу), для виготовлення меблевої плити. А саме насіння льону містить елемент омега-3, дуже ефективний у лікуванні серцевих захворювань.

— Які бізнес-плани ставите перед собою на найближчий період?

— Планую купити чотири старі (радянського зразка) льонозаводи й розвивати на них виробництво. Крім того, головне моє завдання — побудувати в Україні найбільший у світі завод із переробки льону. Україна отримає найбільший льонозавод у світі, аналогів якому не буде. Запуск заводу очікується наприкінці 2012 року. Об’єм запланованих інвестицій складе 30 мільйонів доларів. Причому завод займатиметься масовою переробкою технологічного льону, що дозволить значно скоротити витрати й ціну готової продукції. Якщо зараз звичайний льонозавод, який виробляє текстильне й технічне волокно, переробляє тонну сировини за 100 доларів, то новий витрачатиме вчетверо менше грошей на переробку тонни сировини. При цьому чотири маленькі заводи вироблятимуть довге та коротке волокно, а ось великий — лише коротке.

Аби прогодувати такий завод, необхідно збільшувати посівні площі під льон щонайменше до десяти тисяч гектарів. Наступного року плануємо засіяти у Глухівському районі близько тисячі гектарів, 2011 р. — 2,5 тисячі, 2012 р.— 5 тисяч, 2013 р.— 7,5 тисячі і 2014 р.— усі 10. При цьому ми розраховуємо, що 75% площ засіватимемо самостійно, а 25% — за договорами з населенням.

— Як ви вважаєте, чому в Україні вирощуванням льону займаються поодинокі особи, адже внутрішньої конкуренції у цій галузі практично немає?

— 1992 року в Україні вирощували 160 тисяч гектарів льону. Проте за ці роки технологія його виробництва й техніка застаріли, а модернізації вчасно ніхто не провів. І український льон зник... Зараз в Україні посіяно близько 1400 гектарів льону, з яких моя компанія вирощує 350 гектарів. Але і його нікому продати на внутрішньому ринку: два останні комбінати у Житомирі та Рівному, що виготовляють із нього пряжу, вже закрилися. Доводиться продавати на експорт. Та якщо вдасться запустити завод, то всю сировину перероблятимемо в Україні.

— У чому основні складнощі вирощування цієї культури?

— Головна складність вирощування льону — відсутність внутрішнього ринку споживання. Через це доводиться постійно шукати зовнішні ринки збуту (Китай, Росія). Україні краще інвестувати в переробку аграрної сировини й експортувати готову продукцію (м’ясо, молоко), а не відправляти за кордон дешево зерно, кукурудзу, ячмінь і льон. Сподіваюся, що ситуацію з льоном удасться виправити, щойно запустимо завод. Адже краще експортувати не довгі волокна, а ізоляційні матеріали, частини для автомобіля. Повірте, це вимагає не дуже важкої технології виробництва. Просто потрібне бажання зробити краще для країни, в якій ти живеш, і для себе та людей.

— Із чим пов’язаний той факт, що українська легка промисловість практично не купує вітчизняний льон для своїх цілей?

— Вона хоче купувати, просто на внутрішньому ринку немає виробника льняних тканин. Як я вже сказав, два останні комбінати, котрі виробляли пряжу, закрилися. А якщо немає сировини, то як вони можуть купити вітчизняний текстиль? Тому легка промисловість і купує льняні тканини за кордоном. 95% тканин із льону в Україні — це імпорт із Росії, Білорусі або Китаю.

— Чи отримуєте ви як виробник якусь підтримку від держави при вирощуванні льону?

— Ні, наразі фірма працює за рахунок приватних інвестицій. Досі ми не зверталися по допомогу до держави. Та якщо задум із заводом підтвердить свою ефективність, не виключено, що держдопомога може знадобитися для розвитку цього напряму в усій Україні. Наскільки мені відомо, льон раніше вирощували у Львівській, Тернопільській, Івано-франківській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській областях.

— Як ви оцінюєте перспективи ринку льону в Україні? Які кроки на рівні держави необхідно зробити для популяризації такого виробництва?

— Перспективи розвитку льону дуже великі, і про них я вже розповів. Україна повинна стати одним зі світових виробників льону. Але для цього слід розвивати галузь. Можливо, у якості стимулу-реакції потрібні якісь податкові пільги, та це має вирішувати держава.

— Хотілося б почути від вас як від інвестора оцінку стану інвестиційного клімату в Україні. Що заважає нормальній роботі найбільше?

— Ставлення до України за кордоном є неоднозначним. З одного боку, інвестори важко сприймають усі розмови про корупцію, про нестабільність. Саме тому багато іноземних фірм лише придивляються до України. Вони не розуміють структури ведення бізнесу й дуже бояться, що отримають неприємну несподіванку. Ну, це лише те, що вони думають. А я бачу, що всі західні фірми, які вже працюють в Україні, прибуткові й задоволені своїм бізнесом у країні. Крім того, вони ще більше хочуть інвестувати в Україну. Інвестори лише виграють, зайшовши до України зараз.

Інвестиційний клімат справді поки що важкий. Чому? Бо важливі для бізнесу закони інколи міняються в Україні з астрономічною швидкістю. Інвесторам подеколи складно встежити і прорахувати, що буде завтра. Потрібне чітке виконання закону та прав інвесторів — і гроші поллються річкою до України.

— А ви корупції не боїтеся?

— Ні, абсолютно. Всі, з ким я працюю, знають, що хабара не давав і не даватиму. На мою думку, корупція — це обов’язково згода двох сторін. Мій досвід засвідчує, що в Україні можна працювати без корупції.

— Якими якостями мусить володіти, на ваш погляд, сучасний фермер?

— Український народ має дуже потужні успішні аграрні традиції, які підкріплені сильною базою експертів. Я вже багато надивився українських господарств і бачу, що їхні експерти не поступаються за професіоналізмом французьким. Кожен українець — це потенційно успішний фермер. У нього у крові існує зв’язок із землею. У Франції це не так. Побачите, дуже скоро Україна годуватиме всю Європу, а, можливо, й увесь світ.

— Іще одне запитання в контексті вашого коріння: ваші предки були відомими меценатами, чи підтримаєте ви цю традицію?

— Я хочу жити відповідно до гасла своєї сім’ї — прагнення до суспільної користі. Мої предки мали величезні фінансові можливості, які вони використовували для допомоги нашим землякам. Я допомагатиму підтримувати їхні починання за необхідності. Бажання займатися меценатством, як і мої предки, є. Але поки що я не маю таких фінансових можливостей.

ДОВIДКА «Дня»

Терещенки — козацько-міщанський рід на Глухівщині, який 1872 року отримав дворянство. Його засновником вважається купець Артемій Терещенко, котрий розбагатів під час Кримської війни на постачанні війську хліба та лісу. Реформа 1861 року сприяла тому, що купець зайнявся виробництвом цукру й іншими галузями промисловості. Мав трьох синів: Миколу, Федора та Семена, які створили пізніше Товариство братів Терещенків. Нову цукрову імперію очолив старший син Артемія — Микола. Його 14 років поспіль глуховчани обирали місцевим головою. Пізніше він переїхав зі своєю сім’єю до Києва.

Слід зазначити, що всі Терещенки віддавали 80% усіх прибутків цукрозаводів на меценатство. Завдяки цьому в їхньому рідному місті Глухові, а пізніше й у Києві, з’явилося багато медичних установ, притулків для дітей, гімназій, церков, музеїв і театрів. По смерті Миколи спадкоємцем цукрової імперії став його онук — Михайло. Саме Михайло 1917 року був міністром закордонних справ Тимчасового уряду. Однак після арешту під час Жовтневого перевороту йому, як і всім Терещенкам, довелося покинути батьківщину й виїхати за кордон.

Уже за кордоном його нащадок — Петро Михайлович став відомим у Франції вченим, президентом Інституту прикладної хімії. А пізніше саме Петро Терещенко першим із сім’ї побував в Україні після революції, а його син Михайло (або Мішель) — наш сьогоднішній співрозмовник — узагалі повернувся працювати на батьківщину предків.