«Кризостійкими» виявились... аграрії

Напередодні виборів у мас-медійному просторі активізувалися як старі, так і нові політичні гравці. Днями спостерігав «інформаційний викид» про маловідому широкому загалу політичну партію, яка позиціонує себе як «захисника інтересів аграріїв і сільських територіальних громад» та на жовтневих парламентських виборах розраховує щонайменше на 7% голосів українців. У зв’язку з цим хочу звернути увагу на наступне.

На початку 2013 року в своїх інтерв’ю і виступах я зазначав, що економіку України в найближчі три роки зможе підтримувати лише сільське господарство та максимальне стимулювання внутрішнього ринку. Як бачимо, це цілком справджується. За даними Держстату, в 2013 році виробництво сільськогосподарської продукції зросло на 13,7%. У січні — серпні 2014 року індекс обсягу сільськогосподарського виробництва порівняно з відповідним періодом попереднього року склав 106,3%, у т. ч. в аграрних підприємствах — 107,1%, господарствах населення — 105,6%. Натомість індекс промислової продукції відносно серпня 2013 року становив лише 78,6%, за підсумками січня — серпня 2014 року —  92,2%.

Якщо за січень — липень 2014 року експорт товарів України скоротився на 5,3%, то в аграрній сфері він демонструє стабільну позитивну динаміку. Експорт продукції рослинного походження зріс на 10,9%, жирів та олії тваринного або рослинного походження — на 14,1%.

Відродження агропромислового сектору та українського села має стати одним із пріоритетів держави. Аналіз ситуації свідчить, що зростання сільськогосподарського виробництва без суттєвих реформ у цій сфері матиме лише середньостроковий ефект.

В Україні відбувається процес становлення потужних «аграрних магнатів», які за допомогою різних схем концентрують земельні ресурси та без обмежень експлуатують наше унікальне національне багатство, сплачуючи мізерну ренту і привласнюючи надприбутки. Нині агрокорпораціями поглинуто понад 6 тисяч сільгосппідприємств (тобто майже 40% їх загальної кількості) та 7,8 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь (38% площ, які обробляють сільгосппідприємства). Інтенсивне господарювання без дотримання агротехнологічних обмежень, вирощування монокультур (пшениця, кукурудза, соняшник, ріпак займають понад 70% посівної площі) призводять до масштабної деградації ґрунтів.

Особливо слід наголосити на соціальних наслідках нинішніх процесів у аграрній сфері. Поряд зі значними фінансовими вигодами для нечисленного кола власників пригнічується розвиток середніх і малих сільгоспвиробників, зростає соціальна напруженість на селі через зменшення кількості робочих місць та збільшення числа безробітних. Агрокорпорації забезпечують зайнятість лише п’ятої частини працездатного сільського населення, що вказує на їхню низьку соціальну ефективність. Саме аграрна сфера є основним місцем концентрації неформальної зайнятості. За даними Держстату, кількість зайнятих у неформальному секторі економіки в сільській місцевості в 2013 році порівняно з попереднім роком збільшилася на 3,1% і перевищила 3,1 млн осіб, або 48,7% загальної кількості зайнятого населення віком 15—70 років. Це призводить до зменшення податкових надходжень, зростання навантаження на фонди соцстраху.

У результаті відсутності цивілізованого ринку землі в Україні, агрокорпорації занижують рівень орендної плати, а також безкарно порушують чинне законодавство. За оцінками фахівців, частка угод з орендною платою нижче 3% від нормативної грошової оцінки землі становить більше половини всіх укладених договорів оренди.

Коли читаю інтерв’ю очільників деяких політичних партій, які заявляють про захист інтересів селянства і водночас критикують підвищення мінімальної орендної плати за користування землями сільгосппризначення, складається враження, що вони більше піклуються про власників агрохолдингів, а не про пересічних селян. Аграрні бізнесмени починають грати по-справжньому своїми політичними м’язами. Питання: чим це все закінчиться для держави, її продовольчої безпеки, а також українського селянства як носія наших традицій? Чи усвідомлюють наші урядовці такі ризики?

Без створення умов для соціального розвитку села, без адекватної соціальної політики забезпечити довгострокові перспективи України як потужного сільгоспвиробника неможливо.

Нещодавно оприлюднені  матеріали обстеження сільських населених пунктів ілюструють критичність ситуації. Село, по суті, вимирає. Так, на початок 2014 року в Україні нараховувалося 27 385 сільських населених пунктів, що на 204 пункти менше, ніж на дату попереднього обстеження (1 листопада 2005 року). У 369 населених пунктах не було жителів, але вони не зняті з обліку. У 3 тис. сіл немає дітей віком до 5 років, а в 1,2 тис. відсутня молодь у віці 18 — 34 роки. Суттєво гіршим порівняно з міськими поселеннями є загальний коефіцієнт смертності — відповідно 17,6 та 13,3 померлих на 1 тис. населення. Кожен третій серед померлих не дожив до 65 років, при цьому майже три чверті передчасних смертей зосереджено в межах працездатного віку.

Помітно зменшилося забезпечення сільських населених пунктів об’єктами соціальної інфраструктури. Дошкільні навчальні заклади відсутні в 17,8 тис. сіл (66% їх загальної кількості), при цьому в 4,3 тис. сіл проживає понад 20 дітей віком до 6 років; 15 тис. сіл не мають шкіл, але мають дітей шкільного віку, а для 2 тис. шкіл найближча школа розташована на відстані понад 10 км. Схожа ситуація з лікувальними закладами. Враховуючи критичний стан транспортної інфраструктури (доріг із твердим покриттям не має 6,7 тис. сіл), можна уявити рівень доступності для сільських мешканців життєво важливих соціальних послуг.

Без кардинальних кроків і рішучих дій ситуацію в Україні не виправити. Без нової регіональної та фінансово-податкової політики, включаючи і територіальну організацію влади, вирішити існуючі проблеми та забезпечити соціальний розвиток українського села, стабільне агровиробництво неможливо. Передусім необхідно:

1            Створити соціально-економічні та фінансові основи для формування самодостатніх сільських територіальних громад з відповідними податковими надходженнями для вирішення соціальних проблем та відновлення соціальної інфраструктури.

2             Упорядкувати права власності та вдосконалити рентні платежі за користування місцевими природними ресурсами. Петро Порошенко як Президент України в нинішніх умовах має ввести пряме президентське правління, а найпершими з його декретів мають стати Декрет про власність і Декрет про землю.

3             Стимулювати диверсифікацію сільської економіки, формувати її не лише як аграрну сферу. Перспективними тут є органічне виробництво, сільський туризм, відновлювана енергетика та інше.

4             Адаптувати державну політику в цій сфері до європейських стандартів. Орієнтиром для України має стати Спільна аграрна політика країн ЄС (Common Agricultural Policy) на період 2014—2020 років. Необхідно впорядкувати систему наявних пільг агровиробникам, водночас запровадити принцип перехресної відповідальності, що передбачає надання компенсацій суб’єктам господарювання, які дотримуються чітко визначених екологічних зобов’язань, здійснюють інноваційну діяльність та є соціально відповідальними.

5             Законодавчо закріпити процедуру сплати податків агровиробниками не за місцем реєстрації їхньої головної компанії, а за місцем виробничої діяльності аграрних підрозділів у сільській місцевості. Запровадити для агрокорпорацій квоти працевлаштування сільських мешканців.