Лабіринти майбутнього

Після того, як 21 липня 2011 було здійснено останню місію Space Shuttle Columbia, NASA більше не виконувала власних програм з пілотованої астронавтики. Тієї останньої місії на борт Міжнародної космічної станції було доставлено прапор США, що він перебував на борту шаттла під час його першого старту у 1981. З того часу прапор зберігається на МКС з умовою, що забрати його може лише експедиція, яка стартує з території США.

Нарешті цей день настав.

Стартом нового пілотованого корабля завершується 10-річна американська програма Commercial Crew Program, спрямована на побудову комерційної системи, яка має замінити програму Space Shuttle. Її переможцями в 2014 стали компанії Boeing і SpaceX з проєктами Starliner і Crew Dragon.

Відповідно до графіка, носій Falcon 9 має вивести багаторазовий пілотований модуль Crew Dragon із двома астронавтами — Робертом Бенкеном і Дугласом Херлі на орбіту, після чого він має пристикуватися до модуля «Гармонія» МКС.

Місія Crew Dragon на МКС буде тривати від 1 до 4 місяців — залежно від стану корабля та готовності наступної місії, після чого корабель має здійснити приводнення біля узбережжя Флориди, де його зустріне судно SpaceX Go Navigator.

Якщо ця місія буде успішною, надалі Crew Dragon будуть використовуватися як транспортний засіб для місій NASA.

Цей проєкт має кілька важливих складових, вартих уваги.

По-перше, для NASA це важливий засіб підвищення стійкості та надійності космічної логістики за рахунок диверсифікації її шляхів.

По-друге, це спосіб економії і запобіжник від російського шантажу. Починаючи від 2010 російські партнери, користуючись своїм монопольним становищем, утричі збільшили вартість доставки астронавтів на МКС, піднявши її до 90 млн доларів за одне крісло. Тобто, станом на 2020, один астронавт NASA фактично сплачує вартість ракети-носія і вартість пуску. Тоді як вартість доставки одного астронавта за допомогою Crew Dragon не має перевищувати 55 млн доларів.

При цьому, протягом десятиліття викручуючи руки партнерам, росіяни не робили нічого, крім як невдало жартувати та погрожувати всьому світові. Кінець цієї історії був передбачуваним. Тепер зекономлені кошти будуть спрямовані на розвиток інших космічних програм NASA, зокрема, на місячну програму.

У свою чергу, для SpaceX проєкт Crew Dragon є важливим кроком на шляху реалізації амбітної програми міжпланетних перевезень Starship. А також для розвитку програм космічного туризму.

Але є ще дещо.

Явища слід називати правильними іменами: наразі відбувається не комерціалізація і не приватизація, а ре-інституалізація та ре-форматування глобальної космічної галузі. З державної інституції, якою вона була з моменту своєї появи, вона перетворюється на інституцію соціальну. Ще двадцять років тому більшість експертів цілком скептично ставилася до такої можливості, а тепер це стало реальністю. «Великий космос» більше не є ареною для «змагання систем» чи держав, а є тим, чим він і має бути — майданчиком для реалізації прагнень, мрій і бажань вільного і різноманітного людства.

Божевільні диктатори, які заради втілення своїх амбіцій «бути першими в космосі» готові примусити своїх підданих жити в рабстві і голодувати, але гордовито волати «космос-наш!», залишилися на самоті зі своїми прагненнями статусів «глобальних гравців» — їм більше нема з ким змагатися. Мабуть, лячно залишатися в порожній темній коморі наодинці зі своїми маніакальними фантазіями про «світове домінування», дражнилками про «батут» та страшилками про «фатальне відставання».

І нарешті ще одне. Коли ми сьогодні дивимося на фантастичні досягнення в галузі астронавтики, штучного інтелекту, біотехнології, відновлювальної енергетики тощо, ми маємо розуміти, що все це — насправді, технології вчорашнього дня. Технології сьогодення зараз тестуються в лабораторіях, а справжні «технології майбутнього» — проходять апробацію в редакціях наукових видавництв. Якщо цього не зрозуміти, можна назавжди заблукати у лабіринтах вчорашнього дня.

ДО РЕЧІ

А що далі?

До успішного розвитку приватного космосу в США певною мірою причетна й Україна.

Через стрімкий розвиток електроніки, зменшення ваги та розмірів космічних апаратів, на часі запуски невеликих ракет-носіїв легкого класу. У США цей сегмент ринку опановує аерокосмічна компанія Firefly Aerospace, яка працює над двома ракетами Alpha та Beta вантажопідйомністю одна та чотири тонни. Ще 2017 року компанію Firefly Aerospace Тома Марк’юзіка, що переживала фінансові труднощі, викупив український бізнесмен Макс Поляков, засновник асоціації «Ноосфера» та EOS Data Analytics. Том Марк’юзік раніше працював у компаніях SPACEX Ілона Маска, Blue Origin і Virgin Galactic. Сьогодні він обіймає посаду в Firefly Aerospace.

З тих пір, як компанію викупив український бізнесмен, робота над розробкою «Альфи» оновилася і просувається вперед. З весни 2019 року в місті Бриггс (Техас, США) фахівці здійснюють наземне тестування двигунів. Перший запуск ракети Alpha був запланований із військово-повітряної бази Ванденберг у штаті Каліфорнія (США) вже на 2020 рік. Проте події, пов’язані з епідемією коронавірусу, дещо змістили терміни. Сьогодні Firefly Aerospace має офіси в р. Остін (Техас, США) і м. Дніпро (Україна).

В Україні приватним компаніям будувати ракети дозволили зовсім недавно, всього кілька місяців тому. Тому в Дніпрі розміщений лише R&D-центр, що має понад 150 співробітників, де здійснюються науково-дослідні та конструкторські роботи, ведуться експериментальні розробки. Головний офіс компанії, конструкторське бюро, виробництво двигунів і ракет знаходяться в Техасі. У листопаді 2018 року NASA обрало Firefly та ще 8 компаній для програми доставки вантажів на Місяць. Загальний бюджет цієї програми — $2,6 млрд. Контракти надаватимуть протягом 10 років тим компаніям, які підтвердили готовність доправити першу місію до кінця 2021 року. Доставка вантажів на Місяць буде можливою ракетою Beta, яка, по суті, є трьома ракетами Alpha в одній зв’язці. Fireflay планує випускати по 8 ракет щорік, а після будівництва заводу у Флориді — 24 ракети. Припускають, що ці ракети складуть конкуренцію проектам SPACEX Ілона Маска. Адже запуски ракет-носіїв будуть дешевшими.

До речі, не залишає надій узяти участь у міжнародних проектах з освоєння Місяця і провідне ракетно-космічне підприємство України — державне конструкторське бюро «Південне», що в Дніпрі. Серед його розробок — посадочний модуль, здатний доправити космонавтів на поверхню Місяця, а також проект місячного поселення, розроблений молодим поколінням конструкторів. Останніми роками КБ «Південне» намагається налаштувати власне виробництво деталей ракет, також і на 3D-принтері. Модернізація ведеться без залучення бюджетних коштів — на гроші, зароблені в межах виконання комерційних міжнародних контрактів.

Наразі фахівці КБП беруть участь у підготовці нового запуску американської ракети Аntares, яка виводить на орбіту вантажний корабель Signus, що доправляє вантажі на Міжнародну космічну станцію. Як відомо, у Дніпрі виготовляють основну конструкцію першого рівня ракети Аntares для компанії Northrop Grumman Innovation System (колишньої Orbital Sciences Corporation). Ця компанія в проекті НАСА з доставки вантажів на МКС є конкурентом SPACEX Ілона Маска. Проте, розробки останнього, судячи з усього, мають велику перспективу, оскільки перший рівень його ракети-носія Falcon-9 є багаторазовим, а вантажний корабель Dragon здатний не лише доправляти, але й забирати вантажі МКС. Їх використання здатне зробити ці запуски дешевшими та конкурентнішими.

Як повідомляють у КБП, НАСА замовила 25 запусків ракет Аntares, і поки робота для КБП і ПМЗ є, але що буде далі? Чи не вийде так, що українські державні підприємства знову відтіснять? До речі, Макс Поляков висловлювався за те, аби розмістити виробництво своїх ракет на «Південмаші». А це, можливо, вже «інформація для роздуму» в ДКАУ, адже енергійний і невтомний Ілон Маск не дрімає!

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпро