Колишня швейна фабрика ім. Смирнова-Ласточкіна, а нині ВАТ «Ластівка» — одне з небагатьох уцілілих підприємств української легкої промисловості — подвоює торгові площі свого магазину.

Коли директор фабрики Елла Чуренова сказала мені про це, я відразу ж пригадав, як щільно, немов утрамбовані, висіли тут сукні, брюки, костюми, куртки, плащі та пальта. Серед них цілком сучасні моделі і навіть речі, здатні прикрасити будь-який модний магазин, який торгує зарубіжним одягом. Однак об’єднували ці вироби з ярликами «Ластівка» дві ознаки: низька ціна і злегка пом’ятий через тісняву на стелажах вигляд. Словом, магазин дуже нагадував наші старі універмаги... З тією лише різницею, що товарів тут було набагато більше, а покупців менше.

Перед Еллою Прохорівною — рукописний альбом випуску моделей. Вона перегортає сторінку і ділить чистий аркуш на кілька частин. «Оце — елітні 10 відсотків. Вони шиють у модних кравців або купують одяг у дорогих магазинах. Нижче — 70 відсотків — це наші покупці, так звана масовка. У самому низу — 20 відсотків — це ті, хто взагалі не купує одяг. У принципі, приблизно таке ж співвідношення в усіх країнах. Але на Заході з нашої групи 10 відсотків перейшли вгору, а в Україні навпаки — приблизно 20 зійшли в нижню групу. І все одно ринок обсягом у половину населення — це чудово. Такі можливості!»

Тим часом я оглядаю кабінет і бачу старі меблі, стертий лак на підлозі і не знаходжу телевізорів і комп’ютерів, які прижилися в інших начальницьких кабінетах. «Ластівка» живе бідно.

— Але чому, — запитую в Елли Прохорівни, — адже ви, як я чув, багато працюєте на експорт?

І вона розказує, що на давальницькі схеми роботи з інофірмами підприємство перейшло не від хорошого життя і на цьому не заробило. По суті, воно продає лише працю своїх майстринь. Якісну — це на Заході визнали, але дуже дешеву. А якщо так, то там тепер взагалі позакривали швейні фабрики. Направляють у країни Східної Європи і колишнього Союзу тканини, фурнітуру, технології, моделі, а вивозять готові вироби, які потім продаються зовсім не дешево. Порівняно з роботою на внутрішньому ринку, така приносить менше прибутку підприємству, але дозволяє зберегти робочі місця. Якби не вона, із 1000 робітниць сьогодні на вулиці опинилися б близько 750.

— Здається, днями уряд згадав про легку промисловість...

— Це дуже запізнілі заходи. Галузь практично знищена. І, боюся, що тепер її залишкам під виглядом допомоги зроблять ведмежу послугу у вигляді перешкод для імпорту. Адже значна частина пошитого нами одягу повертається сюди і продається як «човниками», так і в багатих магазинах. Я щонеділі — на базарі. Цікавлюся асортиментом, якістю, походженням товарів. Повірте, ми ні в чому не поступаємося конкурентам і навіть багато в чому їх перевершуємо. І ціни у нас, як ви бачили, цілком конкурентоспроможні. Що нам треба, то це недорогі довгострокові кредити для поповнення оборотних коштів і ослаблення податкового пресу. І, звісно ж, ми залежимо від купівельної спроможності населення. А від конкуренції відмовлятися не можна.

— А де ви купуєте одяг для себе та сім’ї?

Елла Прохорівна розповідає, що любить шити сама. Коли за фабричними моделями, а коли й за своїми лекалами. Ось і зараз на ній костюм власного виготовлення. Але часу не вистачає. Тому купує на фабриці. Тут же повністю одягається й її сім’я.

Від повсякденного одягу плавно переходимо до зарплатні. Не порушуючи комерційної таємниці, з’ясовую, що вона вища від середньої у галузі. Наприклад, на Лейпцизькому ярмарку фабрика нещодавно пропонувала зразки своєї роботи. Вони сподобалися, але коли діло дійшло до вартості, то партнери повідомили: інші українські ділки пропонують нижчу ціну. (У провінції зарплатня нижча, аніж у столиці, — пояснює Елла Прохорівна, — і за всіх інших рівних умов це дає їй виграш).

Хоча заборгованості по зарплатні останнім часом немає, але відпустки за свій рахунок стали звичайним явищем. У одному з цехів я бачив заяву, підписану всією бригадою. Щоправда, робітниці пояснили, що матеріал, через який намічався простій, вже привезли, і тепер вони забезпечені роботою.

19-річна швачка Аня, користуючись відсутністю роботи, читала журнал. Її зарплатня — 120 гривень. Зовсім небагато! Але, як пояснила Елла Прохорівна, нерідко ці гроші люди заробляють усього за один-два робочі тижні...

А ще одна парадоксальна прикмета часу — зарплатня вперед. На фабриці можна придбати в борг будь-які власні вироби. Дехто їх носить, інші продають, дещо навіть збільшуючи при цьому свій заробіток. Мені здалося, що така практика навіть заохочується, і кожна робітниця має можливість підробити як реалізатор. Втім, усе це — у рамках закону. Підприємство, розташоване в центрі столиці, працює на світлі.

Зберігши найширший асортимент — від блузочок до пальт, «Ластівка» перейшла на дрібні (100-200 штук) партії. Це непросто, але інакше вироби не продати. І головне. Фабрика поступово повертається на вітчизняний ринок, використовуючи безвідсоткові товарні кредити зарубіжних партнерів.

Тим часом помисли про ринок, рівний 50% населення, на практиці виявляються мрією. Лише 10% продукції, що призначається для внутрішнього споживача, реалізовується в регіонах України. Решта — у власному магазині. Словом, «Ластівка», найбільше з нині діючих швейних підприємств України, намагається повернутися на Батьківщину...