«Made in» закордон
Як завжди буває в таких випадках, щось із запланованого зроблено було, щось — ні. Наприклад, бар’єри перед «човниками» зведені були, але імпорт одягу та взуття обвалився з іншої причини: девальвація гривні зробила звичайний ширвжиток розкішшю, та й доходи населення скоротилися відсотків на 20. Благі наміри боротьби із зарубіжним демпінгом також не принесли особливих результатів. Адже легальний імпорт, як і раніше, є не правилом, а винятком. Що ж до кредитної підтримки, то рознарядки уряду банкам — не указ: у них уже торік були нові нормативи оцінки кредитних ризиків, а видавати кредити з політичних міркувань від них ніхто і не вимагав — все ж таки це не шахтарі (виняток складає лише гарантований урядом американський кредит для текстильників).
Минулого тижня Президент зустрічався з «цвітом» галузі, від якого він, вочевидь, дізнався, що легкій промисловості знову потрібен державний захист. І він його, природно, пообіцяв. До речі, торік згідно з офіційною статистикою зростання в легкій промисловості становило 7%. Але радіти цьому особливо не варто.
Падіння обсягів промислового виробництва у січні-лютому становило 2,1%. Легка промисловість на тлі інших галузей виглядає ще пристойно: вона втратила всього 1,9% своїх обсягів. Зате яких обсягів! На жаль, уряд навряд чи навіть здогадується, що втратила легка промисловість насправді.
У нас прийнято вважати, що швейники, текстильники, взуттєвики тощо працюють виключно за «толінговими» схемами. Суть їх у наступному. Втративши внаслідок «закінчення соціалізму» засоби до існування, зазвичай великі підприємства легкої промисловості змушені співробітничати із зарубіжними компаніями. Останні купували сировину, привозили її на підприємство, замовляли асортимент і оплачували працю працівників підприємства (як правило «натурпродуктом»). За деякими оцінками, неотриманий прибуток вітчизняних виробників коливається від 20 до 40%.
Здавалося б, через стільки років після появи перших проблем у галузі (а такі проблеми характерні майже для всієї вітчизняної промисловості) можна було і з причинами розібратися, і ліки хороші знайти. Але не так сталося, як гадалося. Різке знецінення оборотного капіталу після 1992 року почали лікувати масованими накачками порожніх грошей. Руйнування кредитування оборотних коштів лікували примушенням банків до видачі неповоротних кредитів. Свій внесок зробила і діюча фіскальна система, — з одного боку — високі ставки і заплутане законодавство, з іншого — безризикове, високоефективне і тому широкомасштабне ухиляння від сплати податків зробило легальне виробництво товарів для населення безглуздим. Як наслідок, «толінг» — просто став однією з двох можливих форм існування легкої промисловості.
Треба сказати, що про легку промисловість №2 в Україні говорити не прийнято. Вона ніде і ніким офіційно не враховується. Але вона реально існує, і в цьому може пересвідчитися кожний, хто трохи розбирається в «легко-промисловому» виробництві і хоча б раз відвідував речовий ринок. Так як Болгарія і Китай славилися підпільним виробництвом компакт-дисків, так Україна славиться тепер своїми швейниками (до інших підгалузей «бум» поки не докотився виключно внаслідок технічних особливостей їхнього виробництва).
За неофіційною інформацією, ще недавно (до російської кризи) підпільною столицею швейників був Харків. Згідно з офіційною статистикою, виробництво одягу в місті взагалі відсутнє або має незначні обсяги. Водночас, приймаючи італійський і інший харківський імпорт, сусідня Росія оцінює середньорічний імпорт за 1991—1997 роки у 1,5-2 млн. виробів, тобто близько 85% усього українського псевдоімпорту.
Зауважимо, становлення самостійної галузі легкої промисловості, що спеціалізується на виробництві підробок, стало можливим завдяки саме державній промисловій політиці. Держава, в одному випадку, запроваджувала всілякі обмеження на імпорт, тим самим примушуючи хоч-не-хоч перенести виробництво всередину країни. У іншому випадку, держава не давала великому підприємству абсолютно ніякої надії на виживання. Тут варто згадати нетрадиційну для ринкової економіки структуру витрат великих підприємств (утримання соціальної сфери, надлишкового обладнання, виробничих приміщень і робочої сили), а також неповороткість старого менеджменту. Словом, легальні виробництва програють у ціновій боротьбі з нелегальними на всіх фронтах.
Читач може нам, звісно, заперечити: от Президент пообіцяв фіксований податок, а до нього на додаток — спрощення бухобліку й інші блага. Воно-то так. Якби не одне, перевірене світовим досвідом застереження.
Країни, котрі «сіли на голку» протекціонізму, часто недооцінюють, як важко виправляти укорінені спотворення. В українському варіанті становище ускладнене ще й тим, що протекціоністські заходи, як правило, мали не стільки створювати тепличний режим для виробника, скільки маскувати опір ринковим перетворенням, захищати конкретних лобістів або просто забезпечити отримання монопольного прибутку. У нашому конкретному випадку з легкою промисловістю протекціоністські заходи зайвий раз доводять, що «цінові» інтереси споживача для держави — ніщо.
Що ж до світового досвіду, то тільки небагатьом країнам вдалося за допомогою держопіки вкоренити потужні, конкурентоспроможні на світових ринках галузі. Набагато частіше збитки від провалів і прорахунків урядів оплачували прості споживачі або працівники інших галузей, які змушені були купувати товари поганої якості за високі ціни. Щоб забезпечити успіх державного регулювання економіки загалом, Кабінету Міністрів слід врахувати міжнародний досвід і взяти до уваги, що виробництво не є пріоритетом для жодного успішно керуючого уряду. Навпаки, серед урядових пріоритетів повинні бути передусім підтримка законності і порядку, тобто забезпечення рівних умов для нормального існування всієї економіки, а не окремих її суб’єктів.
Критерій для визначення сфери втручання державних інституцій досить простий. У тих галузях, де ринкова система не спрацьовує, завдання уряду — заповнити її недолік. Щоправда, в українській економіці виходить так, що ринкова система не спрацьовує ніде. Ось тоді-то на її місце (всупереч побажанню держави) приходить система нелегального «виживання», що замінює і ринок, і держрегулювання. Чи за це боролися?
