«Мiсто допоможе селу»

Будучи безумовним прихильником інституту приватної власності на землю, заклики до її негайного введення, вважаю не тільки не потрібними, а й навіть шкідливими. Розмови про необхідність приватної власності на землю і блокування цього питання з боку парламенту дають урядові індульгенцію на повну відсутність осмисленої програми реформ в аграрному секторі. Однак очевидно, що приватна власність на землю є лише одним з елементів (і ризикну стверджувати, не головним), які забезпечують ефективну сільськогосподарську діяльність. Без створення стабільної інфраструктури, яка б забезпечила сільськогосподарських виробників усім необхідним, а також без налагодженої системи реалізації продукції сільського господарства рентабельне сільськогосподарське виробництво існувати не зможе, і ніяка приватна власність на землю цієї проблеми не вирішить.

Крім того, для повномасштабного запровадження приватної власності на землю необхідно прийняти цілий ряд законодавчих актів, які захищають сільськогосподарські землі, як об'єкт загальнонаціонального багатства, від неефективного використання. Так, наприклад, необхідне здійснення заходів економічного, адміністративного і карного впливу за порушення користування землею (багаторічне невикористання земель, порушення сівозміни і правил внесення добрив), необхідна заборона на ведення сільськогосподарської діяльності (у промислових масштабах) особами, що не мають необхідних знань, обмеження на поголів'я худоби тощо.

Чи бачив шановний Петро Трохимович в уряді хоч би первинні начерки цих та багатьох інших документів, які необхідно прийняти до запровадження приватної власності на землю? Їх немає. У такому разі і розмови на цю тему стають порожніми, вони марно розбурхують суспільство і лише створюють видимість реформаторського уряду і консервативного парламенту.

Наступна теза доповіді, яка викликає серйозні заперечення, це питання створення земельного банку. Взагалі показово, що пропозиції з цього приводу постійно вносять люди, не пов'язані з банківською діяльністю, які погано уявляють саму проблему кредитування банками сільськогосподарського виробництва. Існує кілька причин, виходячи з яких, створення подібного банку є економічно необгрунтованим. По-перше, іпотечне кредитування в основі своїй передбачає наявність стабільних дешевих довгострокових кредитних ресурсів, яких в економіці немає, і найближчими роками не з'явиться. По-друге, кредитування сільськогосподарського виробництва надзвичайно ризикове у своїй основі, і тому банк не може повністю зосередитися на кредитуванні сільськогосподарської діяльності (наприклад, у Франції в найбільшому агропромисловому банку «Агріколь» лише 30% кредитного портфеля пов'язані з аграрним сектором). По-третє, у небанківців існує певне нерозуміння того, що застава у системі оцінки поворотності кредиту займає лише третє місце після довіри до позичальника і економічної обгрунтованості кредитування. Можу засвідчити, що небажання банків кредитувати сільськогосподарських виробників передусім пов'язане з першими двома причинами, а не з відсутністю забезпечення. І по-четверте, кредитування під заставу землі має передбачати ліквідність цієї застави у прогнозовані терміни (інакше банк просто збанкрутує, оскільки за кредитні ресурси йому необхідно платити постійно), а це якраз на найближчий час справа малореальна.

В умовах функціонування неефективного сільського господарства, нерозвиненої інфраструктури не так уже багато бажаючих купувати землю і займатися сільськогосподарським виробництвом. До того ж є величезні сільськогосподарські земельні площі, які сільгосппідприємства, що повністю збанкрутували, готові здати в оренду на десятиліття практично задарма. Наявні факти прихованої скупки землі за безцінь свідчать лише про те, що особи, наближені до владних кіл, скуповують її із розрахунком на зростання цін за кілька років.

Проте, реформи в АПК ідуть багато у чому всупереч діяльності влади і пов'язані вони, передусім, із «міськими капіталістами». Протягом 7-8 років неухильно зростає інтерес міських підприємців до сільськогосподарського виробництва. Якщо провести ретроспективу цього процесу, то можна побачити, що він уже мав кілька етапів. Усе починалося з елементарної купівлі сільгосппродукції і продажу всього необхідного сільгоспвиробникам. Потім було постачання для села з відстрочкою оплати готовою продукцією. Пізніше почався процес передачі у лізинг сільгоспмашин. Трохи пізніше було створено МТС (машинно- технологічні станції). І зараз ми бачимо, як «міські капіталісти» беруть в оренду десятки і сотні тисяч гектарів землі для повноцінного сільськогосподарського виробництва (див. у «Дні» від 4.08.99 бесіду з президентом «Укрінтерцукру» паном Імасом про оренду землі для реалізації проекту виробництва цукрового буряка).

Процес включення у сільськогосподарське виробництво «міських капіталістів», які значно грамотніші і можуть працювати більш ефективно, набирає приголомшливих темпів. Особливо цікаві процеси відбуваються на переробних підприємствах харчової промисловості. Так само показове повне нерозуміння серед урядовців того, що відбувається. Результати опитування, які наводяться у доповіді пана Саблука, свідчать, що 55% (!!!) урядових чиновників виступають за те, щоб переробні підприємства повністю належали сільгосппідприємствам. Однак, абсолютно очевидно, що нинішні сільгосппідприємства не можуть бути ефективними власниками, і нічого, крім доведення до ручки переробних підприємств, вони зробити не можуть. Більш того, саме переробні підприємства, що поступово вирішують проблеми внутрішнього управління і функціонування, виявляють усе більшу зацікавленість у сільгоспвиробництві, оскільки саме воно повинно забезпечити стабільну сировинну базу. Ті ж процеси відбуваються у пивній промисловості. Підприємства «Оболонь», «Рогань», інші пивзаводи беруть під свій контроль сільгосппідприємства, що вирощують ячмінь та хміль. І тут теж показовою є бездарна політика уряду. Замість того, щоб стимулювати самі пивзаводи до вирощування ячменю і хмелю, вводяться збори з продажу пива і вина. А кошти від збору будуть розподілятися чиновниками на благі цілі розвитку хмільництва та виноградарства. Цікаво, скільки ж треба доводити, що виробники пива можуть самі куди більш ефективно вкладати ці гроші у те ж хмільництво.

Усе описане дозволяє зробити ряд висновків.

Основний потенціал реформ в аграрному секторі на цьому етапі закладений у переробних підприємствах і великих комерційних структурах, які працюють у сільському господарстві. Саме вони мають уміння і досвід для праці в ринкових умовах. Вони можуть залучати дешеві кредитні ресурси і, по суті, вони надійніші, ніж нинішні КСП, позичальники кредитів та інвестиційних ресурсів.

Необхідно прискорити процедуру банкрутства тих переробних підприємств, які ведуть збиткову діяльність і не мають ефективних власників. Саме нові ефективні власники таких підприємств неминуче і дуже скоро почнуть займатися сільгоспвиробництвом.

Потрібно максимально заохочувати прибуткові переробні підприємства до сільськогосподарського виробництва. Передусім, таким стимулом може стати рефінансування Нацбанком комерційних банків шляхом переобліку векселів таких підприємств, якщо емісія цих векселів пов'язана з сільгоспвиробництвом. Ця категорія позичальників цілком надійна, а значить, і використання обмежених кредитних ресурсів буде ефективнішим.

Необхідна стабільна митна політика уряду (з експортних та імпортних операцій), яка б гарантувала незмінність правил гри протягом сільськогосподарського сезону. Тільки у такому разі зростатимуть інвестиції у сільське господарство, яких не мають ні КСП, ні уряд, але мають приватні комерційні структури.

Такий інтерес «міських капіталістів» до сільгоспвиробництва не триватиме вічно. Однак на цьому етапі він цілком закономірний, і його боятися не слід. Він засвідчує факт відмирання нинішніх виробничих відносин на селі. Поступово, із збільшенням кількості нових, передусім приватних виробників на селі (фермерських господарств, кооперацій), які забезпечують стабільне виробництво сільгосппродукції, відбуватиметься відхід комерційних і переробних підприємств від сільгоспвиробництва.

На порядку денному як найшвидше прийняття комплексу законодавчих актів, пов'язаних із використанням земельних ресурсів, оскільки зростання розмірів орендованих земель, а також запустіння на КСПешних землях, може, у першому випадку, привести до їх хижацького використання, а у другому — до деградації і втрати родючості.

І останнє. Розвиток ефективних сільських сільгоспвиробників, безумовно, є найважливішим напрямком реформи в аграрному секторі. Процес цей тривалий і вимагає від уряду вироблення стабільних правил гри і цілеспрямованих зусиль з формування ринкової інфраструктури в аграрному секторі. Участь же «міських капіталістів» у сільськогосподарському виробництві може привести до різкого зростання виробництва у цій галузі економіки навіть протягом 2-3 років.