Мораторій від латифундиста
Що для українця земля? Якщо для міського мешканця це здебільшого щось абстрактне — від усієї нашої планети і аж до бруду на взутті або під нігтями, то для селянина, який від тої землі безпосередньо годує і себе, і свою сім’ю, й усю країну, це — обов’язково конкретика. Його цікавить, а яка то земля, а скільки її, а чия вона, а за скільки її можна закласти, продати або ж купити? А коли на більшість цих запитань відповіді отримати не можна, то натруджені на тій же землі руки мимохіть опускаються. Селянин не бачить жодного виходу зі скрути ні для себе, ні для своїх дітей...
Так, йому виділили так званий пай від колишньої колгоспної землі. Але що з ним робити, як і чим обробляти? Ані лопата, якою ще щось можна зробити на городі, ані слабосильна сусідська конячина тут не допоможуть. А техніки у людей, звичайно ж, немає. Як і добрив, як і сортового насіння, як і засобів боротьби з бур’янами та шкідниками. Тож вихід один — здавати той наділ в оренду й чекати осені, коли орендар — а то здебільшого колишній колгоспний голова чи головний агроном — вирішить, скільки зможе заплатити за використання тої землі. Отак наше село з року в рік біднішає. Бо орендар, який практично володіє не своєю землею, про неї не надто, а найчастіше і зовсім не турбується, лише прагне видобути з неї якомога більше. Які там сівозміни? Яке там угноювання? Що сьогодні вигідніше, те й сіють, і нерідко раз у раз те саме, вибираючи із землі до останку всі її соки.
А власник за тим може лише споглядати, бо орендарі незмінні — вони до нього у чергу не шикуються і за його наділ не конкурують. А якщо й знайде якусь пристойну людину або ж фірму, яка схоче орендувати його ділянку на кращих умовах, то ще невідомо, чи дасть своє «добро» новому орендаторові місцева влада, яка реєструє і засвідчує всі угоди. В хід, як свідчить редакційна пошта, йдуть найдивовижніші методи: від чорного піару, тобто відвертого бруду, який виливається на орендаря-конкурента, до бюрократичних лазівок штибу «не підпишу і край», «печатки немає» тощо. Походить людина день-другий і відступає — за довгі роки виховали в неї звичку зайвий раз не турбувати начальство...
І все це за умови, що земельна реформа в Україні розпочалася ще понад 17 років тому, у грудні 1990-го. Але й досі український селянин не має права на свою землю і живе однією ногою ще в радянській системі. Не може ані метра продати або ж закласти, щоб, скажімо, купити тракторець, плуг або добрива, ані докупити землі в тому разі, якщо шляхом каторжної праці розжився якимись грошима. Село в цих умовах практично вимирає, а ті землі, які потребують особливого догляду, просто заростають лісом.
Із здивуванням дивиться на те, як упродовж багатьох років проблема вільного обігу землі в Україні залишається однією з найактуальніших, міжнародна спільнота. Вона не без надії поглядає на наші чорноземи як на поле для вигідних інвестицій і трансферту сучасних технологій. Днями Європейська бізнес-асоціація ініціювала з цього приводу дискусію між представниками бізнесу та влади і приділила багато уваги перспективам скасування в Україні сумнозвісного мораторію на продаж сільськогосподарської землі. А також іще одного фактичного мораторію (він міститься у Земельному кодексі), що обмежує розмір земельної ділянки у одного власника лише сотнею гектарів.
Щоправда, розпочалася ця дискусія схожою, але усе ж іншою проблемою. Директор компанії Кнауф Інсулейшн в країнах СНД (вона має 150 заводів в усьому світі) Жан Кіоп розповідав про свої земельні поневіряння в Україні. Ще 5 грудня 2006 року компанія отримала дозвіл на початок підготовчих робіт зі спорудження в м. Фастові заводу утеплювальних стінових матеріалів, украй необхідних житлово-комунальному господарству нашої країни. Але й досі не знає, на якому вона світі. «Ходимо навпомацки, як у темряві», — розповідає іноземний інвестор і вказує, що акціонери втрачають інтерес до такого ринку.
Адже, за його словами, «їм потрібна ув’язка між деклараціями і реальними кроками». Проблема в тому, що іноземці, згідно вітчизняного законодавства (ст. 82 Земельного кодексу), все ще не мають права володіти в Україні землею. ЄБА вже підготувала відповідні зміни, і можна бути впевненим, що усунення цієї перепони для іноземного бізнесу — лише проблема часу. Але хто так пристрасно й авторитетно лобіюватиме також інтереси українського селянства?
Тим часом в дискусії брали участь також і люди, які мають ухвалювати відповідні рішення. Це, зокрема, голова комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин Микола Присяжнюк (Партія регіонів) та секретар цього ж комітету Роман Ткач (НУ-НС). Обидва — за відміну мораторію та якнайшвидше ухвалення потрібних для цього законодавчих актів (законів про ринок сільськогосподарських земель, про земельний кадастр і про реєстрацію земельних прав). За словами Присяжнюка, перший із названих законопроектів наприкінці минулого тижня надійшов до парламенту. Комітетчики запевнили, що мораторій буде знято та принаймні з наступного бюджетного року ринок землі в Україні почне працювати.
Як не дивно, аудиторія, що складалася в основному з українських бізнесменів, які працюють у іноземних компаніях-інвесторах, у цю обіцянку не повірила. Чому? Річ у тім, що організатори дискусії поставили перед її учасниками сакраментальне запитання «Хто винен?». Відповіді отримали дві. Перша полягала в тому, що сьогодні українське село значною мірою розчарувалося в обіцяних йому земельних правах. Виною тому — наслідки розпаювання земель. Масовими стали випадки, коли керманичі нових приватних «колгоспів»-орендарів не сплачували податків, а відтак податкові служби накладали арешт на доходи та ресурси цих господарств. Як наслідок, селяни не отримували плату за свої здані в оренду паї.
Друга і, здається, вірогідніша причина полягала в тому, що наявність мораторію і відсутність повного комплексу земельного законодавства надто вигідні багатьом людям серед тих же народних депутатів та їхнього оточення. Таким чином, прибічники мораторію є не лише серед лівих, а й, мабуть, майже в усіх інших парламентських фракціях. Багато хто з них за час дії мораторію вже встиг стати справжнім латифундистом на найкращих у світі українських чорноземах. Але ще більш небезпечні у справі відстоювання мораторію — ті, хто ще зовсім не обзавівся власною латифундією і ті, хто її вже має, але вважає її розміри недостатніми. Адже ловити рибку в мутній воді, як відомо, найлегше, найприємніше і, головне, цілком безпечно.
КОМЕНТАРІ
Андрій МАРТИН, кандидат економічних наук, завідувач кафедри землевпорядного проектування Національного аграрного університету:
— Земельний фонд країни зберігає сталу тенденцію до погіршення. Загальна площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу водної ерозії, становить нині 13,3 мільйона гектарів, у тому числі 10,6 мільйона гектарів орних земель (тобто третина від загальної площі). Так, 9,6 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь складають кислі ґрунти, з яких на середньо- і сильнокислі припадає 4,4 мільйона гектарів, 5,2 мільйона гектарів близькі до нормальних. Солонцюваті (середньо і сильно) ґрунти займають 0,5 мільйона гектарів, а засолені — 1,7 мільйона гектарів. Крім того, 1,9 мільйона гектарів займають перезволожені, 1,8 мільйона гектарів — заболочені і 0,6 мільйона гектарів — кам’янисті ґрунти.
Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості ґрунтів через їхнє переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками. Більшість сільськогосподарських товаровиробників не дотримуються науково обґрунтованих сівозмін і ґрунтозахисних технологій, не мають необхідної кількості органічних та мінеральних добрив, що спричиняє виснаженню земель, зниження родючості ґрунтів, їхню деградацію. Останнім часом посилилися процеси деградації ґрунтового покриву, зумовлені техногенним забрудненням. Найбільшу небезпеку для навколишнього природного середовища становить забруднення ґрунтів радіонуклідами, важкими металами, збудниками хвороб. На охорону земель держава виділяє мізерні кошти (наприклад, у бюджеті-2008 на ці цілі виділено на всю Україну аж 9,5 мільйона гривень), а землекористувачі, які сьогодні завдяки мораторію на продаж земель сільгосппризначення представлені переважно орендарями, не зацікавлені здійснювати недешеві землеохоронні заходи на землі, яка їм не належить.
Для того, щоб досягнути рівня господарювання у аграрній сфері, який склався у розвинених країнах, Україні потрібні, перш за все, значні інвестиції у сільськогосподарську інфраструктуру. За ідеально сприятливих умов (заохочення інвестицій у сільське господарство, в тому числі іноземних, лібералізація земельних відносин, дерегуляція аграрних ринків тощо), можна вести мову про наближення вітчизняного сільського господарства до європейських стандартів за 8—10 років. На практиці, враховуючи те, що у нашій країні завжди хочуть «як краще», а виходить «як завжди», «наздоганяння» може зайняти і вдвічі більше часу.
Головна причина неефективності нашого сільського господарства — мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Принциповою рисою ефективної ринкової економічної системи є наявність дієвих механізмів відчуження земельних ділянок, які забезпечуватимуть постійний перехід землі, як економічної субстанції, до найбільш ефективного господаря. Нинішня ж ситуація призводить до того, що земля як економічний ресурс «заморожена». Структура земельної власності, по суті, жорстко зафіксована, в результаті чого неефективні власники продовжують використовувати землю нераціонально, а ефективний господар не може нарощувати та інтенсифікувати виробництво через обмеженість власного земельного ресурсу. Подрібнення сільськогосподарського землекористування стало вкрай негативним наслідком земельної реформи, що перешкоджає формуванню сталих великотоварних сільськогосподарських підприємств. Мораторій, яким зафіксована існуюча структура земельної власності, не дозволяє провести укрупнення сільськогосподарських землекористувань, оптимізувати структуру угідь, стримує вирішення проблеми консервації деградованих та малопродуктивних земель.
Отже, перш за все має бути скасований мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, адже лише після цього сільське господарство зможе стати інвестиційно привабливим видом бізнесу. Друге, що потребує невідкладної уваги, це — впровадження систем управління якістю продукції сільського господарства. Інтегрувавшись до СОТ, Україна має гарантувати якість сільськогосподарської продукції, що йде на експорт. Ми можемо виробляти значні обсяги сільськогосподарської продукції, але слід пам’ятати, що продавати її за кордон і, перш за все, у європейські країни можна лише забезпечивши відповідність досить жорстким процедурам сертифікації. Тож держава має всіляко стимулювати створення лабораторій з контролю якості сільськогосподарської продукції.
Іван ТОМИЧ, президент Асоціації фермерів та приватних землевласників:
— Говорити відносно мораторію на продаж сільськогосподарської землі так або ж ні — це рівнозначно тому, що нічого не сказати. І один, і інший підхід не дає відповіді на запитання щодо особливостей використання цього величезного ресурсу — національного багатства України. Трагедія полягає в тому, що після 15 грудня 1990 року, коли вийшла перша постанова Верховної Ради про земельну реформу, і до сьогодні, цей процес не набув зрозумілого, прозорого, логічного завершення з точки зору законодавства. І тут навіть не йдеться про практичні механізми його реалізації. Тому одним із найгірших наслідків є втрати економічні, моральні, соціальні і навіть деградація українського села. Я навіть сказав би: його винищення.
У цій ситуації, коли з одного боку домінувала позиція категоричної заборони, що вилилась у продовження мораторію, а з іншого — відсутність законодавчого врегулювання і створення логічних, зрозумілих механізмів не тільки селянству, а й усім тим, хто буде працювати на цьому ринку, — вони всі поставлені в глухий кут цією поблемою. І саме це є основним наслідком безвідповідальної, безсистемної земельної політики України. У IV скликанні Верховної Ради (на жаль до кінця не вдалося довести), я подав основні законопроекти, які, відповідно до Земельного кодексу, необхідно ухвалити, а також схему реалізації всієї земельної політики через державний інструмент — Держкомзем (тоді постала проблема Держкомзему як центрального органу виконавчої влади). Повторюю, на жаль, до кінця усе це не вдалося довести, хоча 11 законів, які є головними з точки зору земельної реформи, були прийняті у IV скликанні, і це — найбільший законодавчий внесок у розв’язання земельної проблеми після прийняття Земельного кодексу. Але в V—VI скликаннях ми від парламенту так нічого і не отримали. І на сьогодні не маємо ані єдиного підходу щодо закону про ринок земель, ані єдиного підходу щодо кадастру і реєстрації.
В мене давно і без сумнівів склався такий висновок: це комусь вигідно. Це вигідно тим, хто у цій ситуації намагається «по закону» обдурити мільйони власників земельних паїв, обдурити все суспільство — здійснюється надзвичайно цинічна форма вилучення землі або навіть вірніше — пограбування українських грамадян. Особливо це стосується цінних земель —земель, які є природоохоронними, земель міських громад, територіальних, місцевих громад. Це призводить до того, що процвітає кримінал, корупція, обмежуються можливості розвитку економіки в цілому і розвитку сільського господарства, зокрема.
Україна давно вже готова до відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. У 1994 році у нас була можливість переходу до ринку земель сільгосппризначення — тоді набаго кращим було сприйняття — близько 70% українців підтримували запровадження ринку землі. На жаль, цього не хотіли ті, хто бачив можливість для свого швидкого збагачення і хто на сьогодні вже має великі капітали і хочуть їх, безумовно, примножити. Якби у керівництва країни була політична воля, ми давно могли б мати цивілізований ринок землі і дати нарешті цьому ресурсу можливість запрацювати на користь наших співвітчизників. Це могло бути і в 1999 —2000 роках, це може бути і сьогодні за умови прояву політичної волі і бажання щодо реалізації законів. На жаль, цього немає.
Україна використовує свої земельні ресурси дуже безвідповідально. Йдеться про те, що сьогодні втрати природньої родючості за рік становлять близько $10—15 мільярдів. Йдеться про те, наскільки втрачається природний гумус, плодородні можливості наших грунтів в результаті безвідповідального ставлення різних рівнів влади, зокрема, у питанні дотримання законів (про охорону земель, про землеустрій, про розмежування земель державної і комунальної власності). Ми втрачаємо значну частину українських грунтів — близько 5 мільйонів гектарів деградовані і малопродуктивні. Ми сьогодні у загрозливій ситуації щодо особливо цінних, мілеорованих земель — Карпатський регіон, Причорномор’я, Крим. Навколо лісового, водного, земельного фонду відбуваються надзвичайно загрозливі і серйозні тенденції, які триватимуть десятиліття. Ми стикатимемося з екологічною небезпекою, техногенними катастрофами, природними катаклізмами. А підвалини для цього закладаємо сьогодні, не відміняючи мораторій на землю.
Щоб покращити ситуацію, перш за все, треба навчитися жити за законами. Та законодавча база, яка стосується земельних відносин, виконується відсотків на десять. Ми вже якось навіть змирилися з беззаконням і безкарністю, починаючи з громадянина, і завершуючи центральними органами влади...
Ярослав ЖАЛІЛО, кандидат економічних наук, президент Центру антикризових досліджень:
— Земля — одне з найголовніших багатств України, навіть незважаючи на те, що у нас є й інші основні багатства, зокрема, так званий людський капітал. Проте використовуємо ми це багатства неефективно. Сільськогосподарський сектор у нашій країні недореформований, рівень впровадження ринкових відносин там недостатній. І тому він фактично став «донором», з якого викачують ресурси... Продуктивність вітчизняного сільськогосподарського сектора низька, відставання від розвинутих країн дуже серйозне, буквально на порядок. Тож там необхідно продовжити процес ринкових перетворень, завершити впровадження сучасних ринкових методів управління сільгосппідприємствами, включаючи впровадження земельної реформи. Проте я обережно ставлюся до торгівлі землею сільськогосподарського призначення. Нам необхідні механізми, які б дозволили ефективно та раціонально використовувати можливості вітчизняного сільського господарства. У Європі, наприклад, воно знаходиться «під пильним оком держави»... Там держави надають колосальну підтримку своєму сільському господарству!
Тож і Україні необхідно сформувати сучасну систему державної підтримки сільгоспвиробництва. Як через прямі дотації, так і через формування умов для нього... А сьогодні у нас така підтримка здебільшого обмежена компенсацією кредитного відсотка, хоча цього замало, щоб бути конкурентоспроможним на міжнародному ринку. При такому стані сільського господарства продовження мораторію поки що буде доречним. Адже вітчизняне сільське господарство ще не готове до впровадження повноцінного ринку землі. Тому зняття мораторію могло б призвести до досить різких та небажаних перерозподілів власності, надмірної концентрації земель тощо, що, зрештою, погіршило б ситуацію...
