Мильні бульбашки «рапсового масла»
(Відгук та коментар на статтю Наталії Білоусової «Формула «альтернативної незалежності» (День, 25 вересня)
Незабутній Віктор Цой колись співав про «галявини, на яких будуть рости алюмінієві огірки». Але чимало сучасних «знавців» аграрної тематики перевершили улюбленця молоді дещо молодшого покоління. Нестримним потоком на поля України впроваджується чудо-юдо культура «рапс».
Але чи справді у ріпаку наше енергетичне спасіння і чи ми вже такі відсталі, що не заправляємо наші автомобілі біодизелем чи таємничим «Біо-100»? Вже так у нас повелося, що якщо на щось наступить мода, то, як кажуть у нас у Галичині, «нема на то ради». Так і з ріпаком, і його енергетичним використанням. Тема ця не нова і доволі досліджена, в публіцистиці та наукових виданнях добре описана, різниця лише у тому, що «ріпаковий бум» навіть у Східній Європі минув дещо раніше — 5—7 років тому. Тепер у них настав час серйозних розвідок і узагальнень. У нас же часто навипередки, без критичного підходу пишуть то про біодизель, то про агротуризм або ж про вітроенергетику. В усіх цих питаннях є свої «вузькі місця», або, як стверджують у популярному на Заході та частково вже й у нас SWOT-аналізі — «слабкі місця» та «загрози». Частину з них «День» висвітлив у нашій публікації «Ріпак — передвісник змін» (День, 2008 р., 26 січня). Щоб не повторюватись, відішлемо читачів до неї.
Але варто додатково зазначити, що впровадження біопалива не є такою простою проблемою. Є ціла група застережень, набагато серйозніших, ніж організаційна структура «Укрспирту», акцизні збори або виробничі дотації. Спочатку про технічні питання, які видаються найменш складними. Десятиліттями інженерна думка та технічний прогрес пристосовували і розвивали двигуни внутрішнього згорання виключно під вуглецевовмісні види палива, що виробляються з нафти. Між першими двигунами, дизельними чи карбюраторними, і сучасними — ціла прірва технічних нововведень та інновацій. Але важливо запам’ятати: ці двигуни, їхне технічне вирішення, конструкція, система змазування, буквально все створено саме для нафтопохідних видів палива.
Якщо у вас є змога — загляньте у технічний опис наявного у вас автомобіля. Висока ймовірність, що виробник навіть спеціально застерігає — «цей двигун не створено для використання біопалива чи іншого альтернативного палива». Досвід підказує — першими здаються ущільнення та гумово-пружинні елементи. Добре, якщо, порушивши це правило, ви втратите гарантію на технічний сервіс — а якщо втратите автомобіль, або ще гірше — безпеку? Так, у європейських планах фіксують значні частки біопалива у енергетичних балансах, але добавляти його більше 5—10% від бензину у заправну горловину не наважуються. Трохи більша «свобода» у біодизеля, але й там є свої технічні заперечення. Свій голос проти, незважаючи на екологічну самосвідомість, подають не лише виробники автомобілів, але й користувачі.
Можливо, з проблемою моторного палива все вирішиться у несподіваний спосіб. На межі тисячоліть, коли, здавалось, людство уже все винайшло, що могло, наш майже земляк, відомий економіст Йозеф Шумпетер стверджував: «У галузі технічного прогресу було зроблено гігантський крок, і здається, залишаються нездійсненними незначні досягнення. Але це припущення глибоко помилкове! Ми нізащо в світі не здатні уявити, які ще можливості можуть з’явитись». Адже відомий приклад середньовічного Парижа, який через Академію наук був готовий виплатити доволі значну премію за технічне вирішення проблеми утилізації кінського гною (кінь був основним транспортом). Поява трамвая та автомобіля швидко зняла проблему з порядку денного.
Друга важлива проблема — екологічна. Тут ця проблема має двоякий прояв. Спершу зазначимо, що на перших порах використання біодизеля йому пророкували майбутнє саме в «екологічних» видах діяльності: лісництві, рибальстві, водному будівництві, обслуговуванні природоохоронних територій. За викидами тут немає порівняння. Декілька разів прикладав носа до вихлопної труби трактора, що працював на похідних ріпакової олії — ну чисто запах смажених дерунів. Але екологічні проблеми переміщуються в інші місця та площини. Для прикладу — в одному з сіл Львівщини влітку стався народний стихійний протест — люди вигнали потужні оприскувачі відомого інвестора не лише з села, але й з полів. Бо запам’ятали наслідки попереднього. Це видима частина. А що відбувається з ѓрунтом, підземними водами, життєвим комплексом орного шару? А як «співпрацюватиме» режим напівмонокультури з грядущими кліматичними змінами? Не густо з такими дослідженнями, та й хто їх профінансує?
Якось замовчується, але при виробництві усіх видів біопалива використовується досить багато питної води. А в результаті забруднюється ця вода складними органічними сполуками, хімічними реагентами та залишками отрутохімікатів. Хто бував на спиртозаводах, знає їх неперевершений запах. Навіть доволі корисний гліцерин, що виділяється при виробництві біодизеля, стає значною техніко-екологічною проблемою.
Третя і найбільш важлива проблема, яку доволі добре виклала Наталія Білоусова, — це співвідношення продовольчого та енергетичного використання продукції рослинництва. Тут перемішані не лише економіка та соціальні питання, але й глибока моральна дилема. Світ, а особливо Європа, стають усе більш «міськими». А сільськогосподарських угідь стає все менше. Якщо в 1950 році т. з. «сільськогосподарське населення» землі становило майже 64% (при загальному населенні 2,5 мільярда осіб), то у 2005 році воно скоротилось до 40% (при загальній чисельності жителів планети 6,4 мільярда осіб). Це привело до того, що з 1960 до 2000 року на одного жителя зменшився середній «сільськогосподарський наділ» з 0,44 га до 0, 23 га. А прогноз до 2025 року видає загрозливу цифру у 0,17 га. Це вже суттєва небезпека зменшення споживчого кошика. Додайте до цього проблему питної води.
Сприятлива соціальна політика стала невід’ємним атрибутом майже кожної влади. Навіть відверті тирани та тоталітарні правителі не позбавляють себе задоволення дати людям більше їжі. Це викликає всезростаючий попит на продовольство. Чи при майже одному мільярді голодуючих або тих, хто живе впроголодь, жителів планети ми відважимось дбати про «Мерседеси» чи «Бентлі» з трьох- і більше літровими двигунами? Є в цьому й доволі поважна частка економіки. Продовольство дорожчає. Попит на харчі росте. Добре харчуватись стає все більше людей. Це змусить переорієнтувати сільське господарство на виробництво продуктів харчування. Хіба що з нафти робитимемо харчові синтетичні пігулки, а з пшениці — біопаливо? Видається, що енергетичне використання продуктів харчування не має довготривалої перспективи.
Все це наводить на думку, яку я пробував зробити головною у вже згаданій «ріпаковій» публікації. Ріпаком та його енергетичним використанням треба займатись — можливо, це вартий уваги напрям аграрного виробництва на певний період. Але робити це слід фахово, спираючись на вже існуючі розробки, опрацювання та результати. Довелось мені бачити вітчизняні «нові» розробки й конструктивні вирішення пресів для вичавлювання ріпакової олії — це ж крок на півстоліття в минуле! Але дують щоки конструктори, доводять, що винайдений ними підігрів пресу (насправді це відомо вже давно й застосовується) дає такий-то великий ефект. Сміх та й годі. Ейфорія та штучне прискорення також тут ні до чого. І не треба боятись, що наше сільське господарство стане «сировинним придатком», або ж «обмежувати вивіз» насіння або олії. Через це пройшли усі східноєвропейські країни: експорт дозволив освоїти технології вирощування, потім розвинулась мережа зберігання, а відтак — і сформувалась сучасна система переробки. А з ріпаку багато чого можна зробити, від банальної олії (яку наші північні сусіди кличуть постним маслом) до паперу й динаміту. Ріпак таки справді є передвісником змін у сільському господарстві!
