Надламані крила

На засіданні парламентського комітету з питань національної оборони і безпеки в суботу обговорювалося питання про стан справ у вітчизняному ВПК. Такий порядок денний пов’язано з прийняттям Кабінетом Міністрів України рішення про приватизацію підприємств військово-промислового комплексу. На яку долю очікує в результаті українська оборонка? Про це розповідає фахівець з військово-промислової кооперації, науковий співробітник Харківської філії Національного інституту стратегічних досліджень Олексій ШЕРСТОБОЄВ.

— Серед безлічі гострих питань україно-російських відносин, які періодично обговорюються в ЗМІ обох країн, окремо стоїть проблема збереження галузевих зв’язків і виробничого потенціалу промислових підприємств України. Як відомо, до 2010 року Росія планує системний перехід від сировинної, експортно-орієнтованої економіки, в якій переважає паливно-енергетичний комплекс, до постіндустріальної інноваційної економіки з домінуванням телекомунікацій, транспорту і сфери послуг. Росія вже зараз бере курс на створення закритих циклів виробництва в передових галузях. І зрозуміло, що за цих умов Україні важливо зберегти роль партнера в спільних високотехнологічних проектах. Адже наша країна володіє унікальними технологіями і ноу-хау оборонного характеру, а також подвійного призначення (зокрема, в аерокосмічній сфері), в яких поки ще має потребу Росія. Таким чином економічне зростання і модернізація російської економіки можуть, за певних умов, зміцнити двосторонні відносини між нашими країнами.

Як відомо, на світовому ринку цивільної авіації сьогодні домінують американська група «Boeing» і європейська компанія «Airbus». Кожна з них користується значною підтримкою національних урядів, що не дозволяє вважати конкуренцію на авіабудівному ринку відповідною ідеальним ринковим відносинам. І дійсно, конкурувати за цих умов з такими могутніми корпораціями не просто. Для збереження своєї ніші на цьому ринку, як Росії, так і Україні, надто важливо реалізовувати спільну стратегічну торгівельну політику шляхом консолідації авіапромислових комплексів. Першочерговий інтерес тут викликають перспективи, пов’язані з літаками виробництва АНТК «Антонов», які можуть реалізовуватися в рамках різних коопераційних проектів російськими і українськими компаніями на світовому ринку.

Загальновідомо, що зараз на різних стадіях реалізації перебувають спільні проекти будівництва літаків Ан-38 в Новосибірську, Ан-140 в Самарі, існують всі передумови до відновлення виробництва Ан-124М «Руслан» в Ульянівську. Нарешті, не знято остаточно питання про створення сучасного військово- транспортного літака Ан-70. У галасі з приводу згортання цього процесу більше політики, ніж прагматизму, і уже зовсім відсутня турбота з боку Росії про обороноздатність власної країни.

Великий інтерес також викликає українсько-російське партнерство у сфері виробництва Ан-148 — пасажирського літака для регіональних авіаліній. Участь в його консолідованому виробництві мають узяти АК імені Іллюшина, АНТК ім. Антонова, авіазаводи в Києві, Харкові, Воронежі. За попередніми оцінками експертів, місткість тільки російського ринку становить 140—160 літаків. Згідно з планом серійного виробництва, протягом 10 років планується скласти 250 літаків Ан-148 на Воронезькому авіазаводі. При цьому відкриваються необмежені можливості щодо спільного виходу з цим літаком на ринки країн азіатсько-тихоокеанського регіону і Латинської Америки.

Зараз Росія постачає приблизно половину комплектуючих для всіх українських літаків, а Україна, в свою чергу, — ключові вузли і агрегати для російських вертольотів. Наприклад, двигунами запорізького заводу «Мотор-Січ» комплектують усі моделі вертольотів Міля і Камова. У той же час сьогодні існує об’єктивна проблема довіри між двома країнами, зумовлена, передусім, політичною ситуацією. Рішення може бути пов’язане із створенням спільної інтегрованої виробничої структури. Адже втрата українських партнерів може обернутися для російської сторони необхідністю додаткових інвестицій, створенням нових виробничих потужностей, що ще більше знизить конкурентоспроможність російської авіапромисловості. Але розвиток співпраці російського і українського авіабудування, навпаки, дозволить двом державам спільно вийти на ринки третіх країн і поступово поліпшити структуру і якісні характеристики свого експортного продукту.

Інтеграція російського і українського авіабудування є особливо актуальною, в зв’язку зі створенням Об’єднаної авіабудівної корпорації (ОАК) в Росії, яка має консолідувати значну частину активів російського літакобудування. Саме тому доцільно розвивати якомога більш широкі коопераційні зв’язки російських виробників (можливо, навіть на основі взаємної участі в капіталі) з нещодавно сформованою українською корпорацією «Антонов».

— Цивільні галузі промисловості колишнього Союзу, як відомо, завжди трималися на технологіях подвійного застосування, які природним чином присутні як в авіаційній, так і в ракетно-космічній галузях. Отже, не може не бути вигідним для обох країн також і співпраця у військово-технічній сфері...

— Ринок послуг у даній сфері характеризується пануванням невеликої кількості гравців — країн, що володіють можливостями для розробки, виробництва і експлуатації ракетно-космічної техніки. Росія і Україна перебувають серед них. Для Росії співпраця з Україною дозволяє значно зекономити витрати на розвиток самостійних виробництв. Вже сьогодні успішно функціонують кілька спільних проектів. Так, наші країни співпрацюють в рамках проекту «Морський старт» разом із США і Норвегією. Проект передбачає забезпечення стартів космічних ракет з океанської платформи біля екватора.

Укладено міжнародну угоду з проекту «Наземний старт», між компаніями «Морський старт» і «Міжнародні космічні послуги». Проект, в якому беруть участь Росія, Україна, Казахстан, США, передбачає модернізацію і спільне використання стартового комплексу на космодромі Байконур для пуску модернізованих ракетоносіїв «Зеніт» виробництва «Південного машинобудівного заводу» (Україна). Використання двоступеневої ракети «Зеніт- 2М» і трьохступеневої «Зеніт-3М» забезпечить можливість запусків космічних апаратів в широкому діапазоні орбіт і нахилів.

Україною і Росією створено міжнародну космічну компанію «Космотранс», що здійснює запуск ракетоносіїв «Дніпро» з космічними апаратами різних країн. Вдалим прикладом співпраці є також домовленість, укладена на рівні урядів обох країн у першій половині цього року, про продовження термінів експлуатації бойового ракетного комплексу, виготовленого на українських підприємствах.

За прогнозами експертів, реалізація цієї угоди дозволить завантажити науково- технічний потенціал підприємств ракетно-космічної галузі України до 2012 року. А Росія, таким чином, експлуатуватиме виріб 15П118М ще 10—15 років за сприяння української сторони. За даними російських експертів, утилізація і заміна цього бойового ракетного комплексу вилилася б для бюджету РФ в —4 мільйона. Не кажучи вже про те, наскільки важливо для обороноздатності Росії зберегти у складі своїх Збройних сил надійні, перевірені в експлуатації бойові ракетні комплекси з головними частинами, що розділяються, на період до закінчення розгортання угрупування ракетного комплексу «Тополь М». При цьому ні для кого не є секретом, що постановка на бойове чергування кожної пускової установки цього нового бойового ракетного комплексу, саме по собі є серйозним навантаженням для російського державного бюджету.

Загалом же можливості військово-технічної співпраці між нашими країнами далеко не вичерпані, і Україна дійсно може грати роль значущого партнера Росії в цій сфері. Зараз близько 1330 підприємств Росії і України беруть участь у кооперації з виробництва, створення і поставок один одному тих чи інших вузлів, агрегатів і зразків для продукції військового призначення. Наприклад, в Україні виробляють ракету Р-27, якою оснащують літаки ВПС РФ, виготовляють турбіни для надводних кораблів, а також авіадвигуни. Крім цього, Україна має в своєму розпорядженні виробництво головок самонаведення для деяких типів бойових ракетних комплексів, що стоять на озброєнні в Росії, а також виробляє унікальну стикувальну систему — «Курс» для російських космічних літальних апаратів.

— Як може змінитися ситуація у військово-технічній співпраці двох країн внаслідок можливого вступу України до НАТО?

— Не можна допустити, щоб вступ України до НАТО обернувся згортанням вітчизняного ВПК, існування і ефективне функціонування якого можливе тільки в тісному взаємозв’язку з російськими підприємствами. Чи варто говорити про небезпеку соціального вибуху в східних областях України, де, власне, і зосереджена левова частка підприємств української оборонки. Потрібна якнайшвидша активізація взаємодії Росії і України у сфері військово-технічної співпраці, щоб забезпечити стійкі партнерські зв’язки у створенні нових спільних проектів, конкурентоспроможних на світовому ринку.

Разом з тим, вже є яскравий приклад співпраці між Україною, Росією і НАТО. Так, в березні 2006 року група компаній «Волга-Дніпро» і АНТК ім. Антонова підписали контракт на 600 млн. євро з представниками країн Альянсу і ЄС про оренду до 2012 року шести літаків Ан 124-100 «Руслан».

Що стосується побоювань російських військових щодо розкриття секретних оборонних технологій вітчизняного ВПК, то наведу наступний приклад. У будь-якій країні світу ВПК тісно пов’язаний з державою, але при цьому, найбільші приватні корпорації країн НАТО (США, Велика Британія, Німеччина) не тільки не обмінюються прямо своїми технологічними ноу-хау, а навпаки, часто-густо є гострими конкурентами. Адже саме по собі членство Німеччини або США в НАТО ще не зобов’язує EADS і Boeing розголошувати один одному технологічних секретів. Так, 2004 року в Німеччині було заявлено про необхідність обмежень для іноземних інвесторів (США) в купівлі компанії Rheinmetall, саме в зв’язку з наявністю у неї військових ноу-хау.

— Якими вам вбачаються найбільш істотні проблеми українського ВПК?

— До них я б відніс відсутність яскраво вираженого промислового лобі у вітчизняних політичних колах. У першій половині 90-х років так звані червоні директори були досить активні в політичному житті і навіть мали визначальний вплив на характер російсько-українських відносин. Їхнім визнаним лідером був тоді Леонід Кучма — генеральний директор «Південмаша».

Останнім часом умови політичної гри значно змінилися, і «директори» поступилися своїм місцем в політичній еліті олігархам з приватного сектора економіки. Партія промисловців і підприємців, очолювана Анатолієм Кінахом, лобістською ніколи не була, і при будь- якому забарвленні влади просто прагнула бути у владі або поруч з владою. І характерно, що в той момент, коли політичне керівництво країни декларувало відомі євроатлантичні ініціативи, що були явно невигідними для підприємств, які були зав’язані на промислову кооперацію з партнерами з СНД і Росією, з боку «директорів» не було будь-якої виразної реакції.

Отож сьогодні можна припустити, що формування активного лобі вітчизняних промисловців багато в чому залежить від подальших перспектив приватизації підприємств українського ВПК, авіапрому і інших секторів економіки. Саме тоді і буде отримана відповідь на запитання, кому ж дійсно в сфері ВПК цікава Україна — Заходу, Росії або Китаю. І чи може Україна ефективно освоювати ринки країн третього світу. Успіхи Росії у сфері реалізації своїх контрактів в державах третього світу в більшій мірі зумовлено не тим, що російський і український ВПК конкуренти і Росія, мовляв, «постійно Україну переграє», а тим, що Росія намагається проводити незалежну, не побоюся цього слова, агресивну політику при укладанні контрактів і «проштовхуванні» на ринок озброєнь своєї техніки і технологій.