Наші банкрути — найбагатші в світі
А мають бути ще й найрішучішими?Щоб збанкрутували підприємства, які добувають газ і нафту, — такого, здається, ще не бувало під Луною. Харківська область дає майже половину всього природного газу, який добувається в Україні. Плюс газовий конденсат, з якого на Шебелинці навчилися робити високооктановий бензин. Плюс нафта, яка наступного року піде на переробку. Здавалося б, благо, від якого гріх відмовлятися. Розробка Юльєвського родовища дозволила подати газ до головної кочегарки Харкова — ТЕЦ-5. У недалекому минулому, енергокризового року, кілька десятків кілометрів газопроводу прокладали від Мерчика до Солоницівки за штурмовим методом, працювали цілодобово, переносили труби вертольотами, але Харків від замерзання врятували.
Це ж благо стало справжнім бичем для області. Харківщина — донор для держбюджету і основну частину надходжень повинні робити ці самі добувні організації. Але тільки ДП «Харківтрансгаз» винне у держбюджет 95 млн. грн. Ще більше — «Шебелинкагазпром». За наявними у газодобувачів відомостями, споріднені організації в інших областях заборгували значно більше. Що ж відбувається? Чому чорне й блакитне «золото» не перетворюється хоча б на гривні?
Генеральний директор «Харківтрансгазу» Анатолій Рудник з цього приводу висловився так: «До газу у нас, як і раніше, ставляться як до всенародного багатства. Тобто як до «нічийного». Жоден глава держадміністрації не розпорядиться забрати без оплати товари в якомусь кіоску. А на те, що з труби забирають безкоштовно газ, усі губернатори дивляться крізь пальці — адже газ не свій».
На сьогодні споживачі винні «Харківтрансгазу» майже мільярд доларів. Рівень оплати споживачами отриманого палива не перевищує 25%. Та й то «живими» грошима видобувачі отримують усього 4%, 28% — це векселі і взаємозалік. Залишок від того, що все-таки отримують, — це бартерні товари за той газ, який вони поставили трьома роками раніше.
Але при цьому «географія» оплат украй нерівномірна. Якщо підприємства Миколаївської, Херсонської і Запорізької областей чи то грошима, чи то векселями оплачують від 80 до 85% постачання, то споживачі Криму й Дніпропетровщини — 22—23%. Такий гігант індустрії, як комбінат «Криворіжсталь», не платить роками, хоча прокат жене на експорт. А. Рудник повідомив, що вже давно має дозвіл прем’єра на відключення комбінату від газової магістралі, але закрутити кран не піднімається рука: 30 тисяч металургів залишаться без роботи.
Звичайно ж, податковій адміністрації це становище відоме. М. Вишневська вважає, що боятися банкрутства нічого. У цьому стані живуть зараз 170 підприємств Харківщини, ще у двох сотень описано майно у рахунок погашення боргів перед бюджетом. Для податківців банкрутство по-своєму навіть зручне. Наприклад, великими боржниками стали цукрові заводи (теж жебраки на мішках із «золотом», тільки білим). У рахунок сплати податкова забирає у них цукор. Реалізувати його можна за біржовою ціною, що склалася, — 88—90 коп. за кілограм. А собівартість — 1 грн. 20 коп. За існуючими податковими законами не можна продавати товар дешевше собівартості. За винятком випадків банкрутства — тоді майно розпродується за будь-якими, навіть негодящими цінами. Цукрозаводчики охоче йдуть у арбітражний суд. Звання банкрута не почесне, але це все-таки вихід. Правда, існує загроза зміни керівництва підприємства, що прогоріло, але вона у нас далеко не завжди спрацьовує.
У випадку з газодобувачами причинно-наслідковий зв’язок дещо інший. Вони стають неплатоспроможними через те, що не платять споживачі, а це майже вся Україна спалює і харківський, і полтавський, і російський газ. За логікою банкрутом треба визнати саме її. Це проблема із проблем для Фонду держмайна! А як бути з необхідністю зміни керівництва банкрута? Утім, вона у нас теж не завжди спрацьовує.
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Щоб збанкрутували підприємства, які добувають газ і нафту, — такого, здається, ще не бувало під Луною. Харківська область дає майже половину всього природного газу, який добувається в Україні. Плюс газовий конденсат, з якого на Шебелинці навчилися робити високооктановий бензин. Плюс нафта, яка наступного року піде на переробку. Здавалося б, благо, від якого гріх відмовлятися. Розробка Юльєвського родовища дозволила подати газ до головної кочегарки Харкова — ТЕЦ-5. У недалекому минулому, енергокризового року, кілька десятків кілометрів газопроводу прокладали від Мерчика до Солоницівки за штурмовим методом, працювали цілодобово, переносили труби вертольотами, але Харків від замерзання врятували.
Це ж благо стало справжнім бичем для області. Харківщина — донор для держбюджету і основну частину надходжень повинні робити ці самі добувні організації. Але тільки ДП «Харківтрансгаз» винне у держбюджет 95 млн. грн. Ще більше — «Шебелинкагазпром». За наявними у газодобувачів відомостями, споріднені організації в інших областях заборгували значно більше. Що ж відбувається? Чому чорне й блакитне «золото» не перетворюється хоча б на гривні?
Генеральний директор «Харківтрансгазу» Анатолій Рудник з цього приводу висловився так: «До газу у нас, як і раніше, ставляться як до всенародного багатства. Тобто як до «нічийного». Жоден глава держадміністрації не розпорядиться забрати без оплати товари в якомусь кіоску. А на те, що з труби забирають безкоштовно газ, усі губернатори дивляться крізь пальці — адже газ не свій».
На сьогодні споживачі винні «Харківтрансгазу» майже мільярд доларів. Рівень оплати споживачами отриманого палива не перевищує 25%. Та й то «живими» грошима видобувачі отримують усього 4%, 28% — це векселі і взаємозалік. Залишок від того, що все-таки отримують, — це бартерні товари за той газ, який вони поставили трьома роками раніше.
Але при цьому «географія» оплат украй нерівномірна. Якщо підприємства Миколаївської, Херсонської і Запорізької областей чи то грошима, чи то векселями оплачують від 80 до 85% постачання, то споживачі Криму й Дніпропетровщини — 22—23%. Такий гігант індустрії, як комбінат «Криворіжсталь», не платить роками, хоча прокат жене на експорт. А. Рудник повідомив, що вже давно має дозвіл прем’єра на відключення комбінату від газової магістралі, але закрутити кран не піднімається рука: 30 тисяч металургів залишаться без роботи.
Звичайно ж, податковій адміністрації це становище відоме. М. Вишневська вважає, що боятися банкрутства нічого. У цьому стані живуть зараз 170 підприємств Харківщини, ще у двох сотень описано майно у рахунок погашення боргів перед бюджетом. Для податківців банкрутство по-своєму навіть зручне. Наприклад, великими боржниками стали цукрові заводи (теж жебраки на мішках із «золотом», тільки білим). У рахунок сплати податкова забирає у них цукор. Реалізувати його можна за біржовою ціною, що склалася, — 88—90 коп. за кілограм. А собівартість — 1 грн. 20 коп. За існуючими податковими законами не можна продавати товар дешевше собівартості. За винятком випадків банкрутства — тоді майно розпродується за будь-якими, навіть негодящими цінами. Цукрозаводчики охоче йдуть у арбітражний суд. Звання банкрута не почесне, але це все-таки вихід. Правда, існує загроза зміни керівництва підприємства, що прогоріло, але вона у нас далеко не завжди спрацьовує.
У випадку з газодобувачами причинно-наслідковий зв’язок дещо інший. Вони стають неплатоспроможними через те, що не платять споживачі, а це майже вся Україна спалює і харківський, і полтавський, і російський газ. За логікою банкрутом треба визнати саме її. Це проблема із проблем для Фонду держмайна! А як бути з необхідністю зміни керівництва банкрута? Утім, вона у нас теж не завжди спрацьовує.
№207 29.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
