Неприязнь до модернізації
Потенційно українські НПЗ спроможні забезпечити й національну потребу в нафтопродуктах, і значну частку — експортувати...
Досліджуючи причини проблем українського нафтогазового комплексу, американські вчені Едвард Чау та Джонатан Єлкінд прийшли до висновку, що сучасний стан енергетичного сектору України небезпечний як для України, так і для її сусідів (The Washington Quarterly, January 2009, pp. 77—92). Адже сьогодні запорукою зростання економіки більшості країн світу є повне забезпечення потреби у високоякісних паливно-мастильних матеріалах. Тому більшість із них має розвинену нафтопереробку, здебільшого зорієнтовану на імпортну сировину.
Зовсім інша ситуація склалася в Україні, де держава разом із власниками НПЗ в умовах хронічного дефіциту в інвестиціях демонструють стійку неприязність до інновацій у нафтовий сектор, визначених урядом у прийнятих в попередні роки різних директивних рішень. Саме тому не було досягнуто рівня контрольних цифр «Національної енергетичної програми України до 2010 р.» по зростанню видобутку нафти з газовим конденсатом до 4134 тисяч тонн на суші й 2468 тисяч тонн на морі, а також глибини переробки нафти до 75%. За минулі роки не побудовано жодного комплексу з глибокої переробки нафти, а те, що було зроблено на НПЗ (по дві установки ізомеризації та виробництва метил-трет-бутілового ефіру), не сприяє кардинальному вирішенню проблеми. Тому, зокрема, прийнята Мінпаливенерго України постанова про перехід НПЗ з 1 січня 2008 р. на виробництво моторних палив відповідно зі стандартами Євросоюзу зустрілася з багатьма труднощами і виконується частково.
Відповідно до «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року» передбачається зростання видобутку нафти до 5,8 мільйона тонн і глибини її переробки до 85%. Поки що при сьогоднішніх темпах розвитку галузі, вихід на такі скромні рубежі є нереальним...
Взагалі в Україні у порівнянні з іншими країнами Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) не в повній мірі використовують переваги нафти як головного в світовому ПЕК первинного енергоносія, що позначається у першу чергу на стратегії нафтопродуктозабезпечення. Так, споживання нафти у нас щорічно дорівнювало 15,3 мільйона тонн, або 11,3% від загального обсягу енергоносіїв, тоді як у світі цей показник становить 35,6%, у країнах ЄС — 25—40,4% і колишньому СРСР — 17,8%. За цих умов задоволення власної потреби України відбувалося в значній мірі за рахунок імпорту нафти і нафтопродуктів, який негативно позначився на енергетичній безпеці держави та економіці в цілому. В імпорті нафтопродуктів домінують моторні палива, що можна розглядати як наслідок дефіциту у високих технологіях глибокої переробки нафти. Цим також можна пояснити значні обсяги експорту мазуту.
Загальний експорт нафтопродуктів в Україні за минулий рік становив 3,65 мільйона тонн, у тому числі автомобільних бензинів — 0,24 мільйона тонн, дизельного палива — 0,72 мільйона тонн і мазуту — 2,7 мільйона тонн. При цьому слід зауважити домінування мазуту в експорті нафтопродуктів, яке пояснюється відсутністю необхідних потужностей установок глибокої переробки на вітчизняних НПЗ, що унеможливлює його використання в більших обсягах. В країнах Заходу навпаки спостерігається зовсім протилежна тенденція — зазвичай у великій кількості імпортують мазут з метою переробки його на своїх НПЗ у світлі нафтопродукти.
При умові модернізації українських НПЗ на зразок західноєвропейських, потужність яких становить 51,31 мільйона тонн, вони спроможні забезпечити національну потребу в широкому колі нафтопродуктів і значну частку експортувати за кордон.
Причиною ж відсутності такої модернізації вітчизняні й зарубіжні фахівці схильні вбачати: частковий перехід галузі до ринкових відносин, хронічну нестачу інвестицій як наслідок неефективної приватизації українських НПЗ, непрозорість прийняття політичних рішень в інтересах корупції. Крім того, важливим негативним фактором слід вважати відсутність реальної національної програми створення на НПЗ сучасних комплексів глибокої переробки нафти, яку слід було поставити під жорсткий контроль уряду. Проекти глибокої переробки нафти повинні стати національними, а їх виконанням належно керувати члену уряду України, якому підзвітним була б група відповідальних виконавців.
Проте в той же час у нафтовому комплексі наявні спеціалісти високої кваліфікації, накопичений багатий (більше 100 років) досвід у видобутку, транспортуванні й переробці нафти. До цього слід додати вигідне географічне розташування країни з виходом до морів і побудовану в різні роки одну з найбільших у Європі розгалужену транспортну інфраструктуру (нафто- і нафтопродуктопроводи, нафтові термінали і гавані в Одесі, Херсоні та Феодосії) і шість нафтопереробних заводів.
Розуміючи проблему кваліфікації українських фахівців, не завжди виявляється необхідним і доцільним звернення компанії замовника для управління проектами до західних компаній. Прикладом такого марнотратства великих коштів може бути техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) модернізації Кременчуцького НПЗ, для розробки керівництво «Укртатнафти» звернулось до корейської фірми. У той же час в Україні існує багато науково-дослідних інститутів (НДІ НПО «МАСМА», ІБОНХ НАН України, Нафтогазінформ, РВПС НАН України тощо), а також проектні установи (ЛьвівДіпронафтохім, УкрДіпронафтохім та інші), які мають багатий досвід у виконанні подібних робіт як в Україні, так і за кордоном. До цього слід додати, що це ТЕО ще й досі не було впроваджено на Кременчуцькому НПЗ.
Особливу увагу заслуговує доцільність, в першу чергу, модернізувати малі за потужністю НПЗ. Про ефективність цих заводів свідчить досвід широкомасштабної реконструкції Одеського НПЗ, розпочатої компанією «Лукойл» ще у липні 2005 р. Після завершення першого етапу модернізації потужність первинної переробки заводу зросла до трьох мільйонів тонн на рік, а глибина переробки нафти до 78% у 2008 р., вихід світлих нафтопродуктів — з 38% до 52%. Ці досягнення стали можливими в тому числі завдяки впровадженню західних технологій — установки ізомеризації та вісбрекінгу (США).
В Україні нафтопереробні заводи працюють із недовантаженням, а деякі просто простоюють і в зв’язку з чим немає потреби будувати нові заводи. Натомість актуальна модернізація старих і малопотужних заводів в Херсоні, Надвірній і Дрогобичі, де доцільно починати з реконструкції установок електрознесолення і зневоднення нафти, що дасть суттєві позитивні результати при подальшій переробці нафти. Додаткові капіталовкладення тут компенсуються зменшенням забруднень, корозії апаратури і отруєнь каталізаторів, що важливо в послідуючих процесах нафтопереробки нафти і її фракцій.
З оглядом на існуючі в Україні проблеми використання «малих» НПЗ особливої уваги заслуговує досвід Польщі. Так, перехід нафтопереробної галузі цієї країни на ринкові відносини супроводжувався створенням сучасних НПЗ (в м. Плоцьк і м. Гданськ) на рівні кращих західноєвропейських підприємств, а також ефективним використанням своїх південних НПЗ. Важливим напрямком їх розвитку була співпраця з відомими нафтовими компаніями Заходу... Подальшому розвитку нафтопереробки посприяло й рішення уряду Польщі про створення нової галузевої структури — групи «Лотос», куди увійшли Гданський НПЗ і три заводи на півдні країни. Тож досвід нашого західного сусіда міг би стати в пригоді й вітчизняним урядовцям...
