Нереальна земля

Ніхто не сперечається з тим, що питання обліку земель та нерухомості не можна розривати. Позиція народу, яка мені добре відома, тут така: розглядайте як завгодно, тільки дайте володіти i розпоряджатись приватною власністю, майном, отриманим у спадщину тощо. А потім собі розбирайтесь — чи то разом реєструвати землю та майно, чи окремо. Та й байдуже народу, хто цим займається, аби дешево, ефективно та надійно. Але суперечки в сфері управління з цього приводу не припиняються і точаться на межі реального й нереального.

Як спеціаліст, глибоко переконаний в тому, що реальною, з огляду на світову практику та вже сформовану в Україні систему, є реєстрація прав власності на землю та нерухомість під чітким керівництвом Мін’юсту за використання технічного потенціалу Держкомзему. Це не потребуватиме залучення бюджетних коштів, а тим більше іноземного капіталу. А ще залучення Мін’юсту до керівництва системою реєстрації прав скоротить час на втілення такого механізму в життя, і, за попередніми розрахунками фахівців, часу на це Мін’юсту необхідно лише приблизно півроку (за умови готовності нормативної бази). Мін’юст вже близько 10 років координує роботу державних установ з питань реєстрації, має не тільки кваліцікований персонал у всіх областях України, що здатний обслуговувати інформаційні ресурси, а й багаторічний досвід їх створення та супроводу.

А от передача всіх цих функцій виключно Держкомзему виглядає нереальною, хоча ніхто не заперечує професіоналізм його працівників у питаннях вимірювання та планування земель, що належить до компетенції земельників і в інших країнах світу.

Майже віковий досвід у сфері реєстрації нерухомості мають комунальні підприємства технічної інвентарізації. Приміром КП «Рівненське обласне бюро технічної інвентарізації» працює з 1944 року. За своєю суттю воно є державним, хоча назва змінювалася відповідно до вимог чинного законодавства, з державного на державно-комунальне, а пізніше комунальне. Ціни на роботи i послуги, які надає підприємство, завжди перевiрялися відповідними контролюючими органами, а рівень рентабельності чітко обмежувався, що не давало можливості отримувати надприбутки. За більш ніж шестидесятилітню історію підприємство працювало як у межах обласного центру, так і в найвіддаленіших селах області. Нині воно інвентаризує об’єкти нерухомості, бере участь у реєстрації та приватизації державного житла, оформленні документів про право власності на разпайоване майно колгоспів, здійснює оцінку будівель тощо. Нормативно-методичне забезпечення БТI здійснює Міністерство юстиції України та його структури на місцях. Тому вважаю неприпустимим руйнувати систему, що успішно працює.

Тим часом земельники грузнуть в питаннях реєстрації прав на землю та нерухомість, як танки в болоті, і за два роки існування закону, що надав їм право провадити таку реєстрацію, не зрушили з місця ні на крок. Хотілося б запитати у Держкомзема — де на сьогодні ті власники землі, які можуть нею вільно розпоряджатися, реалізуючи свої конституційні права? А де громадяни з свідоцтвами на землю?

Як начальнику обласного БТI та одночасно журналісту, мені часто доводиться бувати в селах Рівненської області, а особливо в Демидівському районі, який має прекрасні земельні й трудові ресурси. І хоч фактично в цьому районі повністю завершено розпаювання земель, та ще чимало залишилося власників, які не мають на руках Державних актів на землю. А скільки людей так їх і не дочекалися й відійшли вже у вічність, не відчувши себе вільними господарями. Тепер їхні діти та онуки домагаються права успадкувати цю власність. Обивають пороги судів і владних інституцій місяцями, а то й роками. А тим часом сотні гектарів колись обробленої землі густо заросли бур’янами, а то й чагарником. А як бути людям, коли іхні наділи віддалені від доріг, населених пунктів? Таке трапляється часто-густо. І хто ж буде за десятки кілометрів зводити у цих гуляй- полях новобудови? І скільки років піде на те, щоб обжити їх? Хіба є вирішення таких проблем у Держкомзему?

На жаль, виправлення ситуації Держкомземом не слід очікувати. Оскільки всі гроші, виділені йому на створення системи реєстрації, уже витрачено — не вистачило тих чималих коштів. А більше Світовий банк не виділяє, доки не реалізує Держкомзем попередні домовленості, за які вже сплачено.

Тому впровадження на державному рівні єдиної системи реєстрації прав на землю та нерухомість слід доручити Мін’юсту. Тоді все стало б на свої місця: Держкомзем обміряв би та планував земельні частки, його фахівці заносили б інформацію про землю до бази даних, а державний реєстратор, якому не обов’язково бути фахівцем у земельних питаннях, а більш доцільно бути юристом, займався б реєстрацєю прав на землю і в той же час на нерухомість, що на ній знаходиться. І всі б виконували притамані відповідній галузі функції. Як у народі кажуть: Богу — Богове, а кесарю — кесареве.

Тільки, мабуть, не судилося бути цьому. Бо названий закон віддає такі функції разом із питаннями реєстрації прав на землю у всій величезній країні Держкомзему, який і не знає навіть, з якого боку те яблуко вкусити тепер, хоча, здавалось би, близько лікоть. Так тривати довго не може — і народ не витримає, і не дуже приваблива перспектива—повернутися на рівень кам’яного віку в питаннях реєстрації таких особливо важливих для громадянина прав, як права власності на нерухомість та землю. Я впевнений, тільки-но вщухне післявиборчий галас, у влади дійдуть руки до цієї проблеми. Хотілося б лишень, щоб рішення було виваженим і розумним і не започатковувало нових експериментів над своїм народом. Можна також сподіватися, що працюватиме також і у нас так званий принцип «єдиного вікна», який, безумовно, добре себе зарекомендував у розвинутих європейських країнах. Утім, мабуть, далеко не відразу, а через якийсь десяток років. Бо до нього ще треба довго йти і в правовому забезпеченні, і в фінансовому плані.

Одна мудра людина якось мені сказала: «Щоб зробити щось добре, треба сім разів відміряти, а відрізати дати іншим». Отож і нам не потрібні нині «реформи», які можуть створити хаос на ринку реєстрації землі та нерухомості.