«Ножиці», які не знають пощади
Міжнародні експерти ретельно слідкують за політичними подіями в Україні, аналізуючи також і їхній вплив на економіку нашої країни. Висновок, який зробила газета «Чикаго ревю», полягає в тому, що на фоні всеосяжної політичної кризи в Україні продовжують точитися локальні економічні війни, відлякуючи і без того не дуже наполегливих інвесторів.
«З приходом до влади на берегах Дніпра т.з. «помаранчевої команди», особливо на тлі її «майданних» гасел і клятв, у певних ділових кіл на Заході виникли цілком простимі ілюзії щодо прийнятного майбутнього України», — пише Нік Старр у тижневику Chicago review (№24, 15—21 червня). А далі він вказує на прорахунки, допущені новою владою. «Було оголошено війну всім, хто приватизовував майно «неправильно». Прозвучали цифри: 200, 500, 3000 об’єктів. Діловий світ був глибоко шокований. Іноземний — не менше: адже західні компанії сяк-так увійшли на місцевий ринок, граючи за встановленими правилами, які відтепер мінялися. Зі всіма можливими наслідками».
Отже, автор запитує: «Що за подібними кроками ховалося? Виконання «майданних» обіцянок? Елементарний економічний абсурд? Чи добре продумана стратегія?». Одержати відповідь на цi запитання міжнародне співтовариство не встигло. Реприватизувавши одне з найбільших підприємств країни — металургійний комбінат «Криворіжсталь» і перепродавши його повторно, «помаранчеві», як виявилося згодом, тим і обмежилися. Проте на той момент голова Фонду держмайна України Валентина Семенюк погрожувала мало не поголовною націоналізацією. І до її слів навіть серйозні люди ставилися з цілком обгрунтованим побоюванням: Валентина Петрівна — вже довгі роки один з лідерів Соціалістичної партії — своїх антипатій до капіталізму ніколи не приховувала. До речі, це ключове відомство вона очолює й досі...
Як зазначається у статті, на щастя для України, у процес тоді м’яко втрутилося міжнародне співтовариство. Зокрема, віце- президент з регіону Європи і Середньої Азії Всесвітнього банку Ш. Катцу у вересні 2005 р. висловив думку, що реприватизація на інвестиційний клімат впливає приблизно так, як підвищення вуглекислоти в атмосфері на глобальне потепління, тобто ситуацію різко погіршує. І дипломатично «натякнув»: мовляв, для поліпшення бізнесової «погоди» у країні повинна існувати певна стратегія, права власності мають бути захищені, а суди нарешті стати незалежними. Україна традиційно трохи образилася, але стурбованість цю все ж таки сприйняла і вже до кінця року затвердила «План поліпшення інвестиційного клімату». Перший заступник голови Секретаріату Президента Іван Васюник назвав тоді документ «дуже конкурентною «дорожньою картою».., що створює всі умови для приходу інвестицій». Але голова компанії «Ернст енд Янг Глобал» П. Остлінг, в цілому підтримуючи документ, висловив обережні сумніви щодо його кінцевої ефективності через недосконалість податкового законодавства і повсюдну корупцію. І, можемо сьогодні впевнено констатувати, пише газета, він мав рацію.
Справедливості заради, зазначає автор, треба сказати, тому була і об’єктивна причина, а саме: перманентна політична криза, яка жодною мірою не сприяє зниженню інвестиційних ризиків, а, скоріше, навпаки — значно їх підвищує. В першу чергу страждають, звичайно ж, ділові люди.
Парадокс, але факт: власні невдачі Україна, як і в усі роки незалежності, намагається перекласти на чужі плечі, стверджує автор. Наприкінці березня керівник сектору взаємодії зі ЗМІ Міністерства палива і енергетики М. Грищенко висловив, мабуть, офіційний погляд, стверджуючи: «Це провокація, направлена на підрив інвестиційного клімату в Україні». Газета пояснює, що йшлося про офіційну інформацію... Міністерства юстиції США, яке завершило ретельне розслідування щодо дійсних власників спільного підприємства RosUkrEnergo, зареєстрованого в Швейцарії. Чому такий інтерес саме до нього? Тому що ця, мало відома кому структура тільки минулого року поставила природного газу з Росії й Туркменістану до Європи на $2,2 млрд. (!!!). По суті, йдеться про стратегічну залежність мало не цілого континенту від одного-єдиного українського бізнесмена Д. Фірташа, якому у вищеназваному підприємстві належить 45% акцій.
Що стосується «підриву інвестиційного клімату» в Україні, то винуватцем цього пан Грищенко та іже з ним назвали аж ніяк не вищезазначених ділків, а... Вашингтон. Така ось відверто незграбна спроба перекласти з хворої голови на здорову, вказує газета.
Тим часом, на думку автора, інвестиції в Україні дуже міцно пов’язані... з соціалістами. Недавно «солодка парочка» (голова Фонду держмайна В. Семенюк і міністр транспорту і зв’язку М. Рудьковський) публічно оголосила про складений нею черговий чорний список, до якого входять 25 компаній (слава Богу, що не 25 тисяч!). Всі вони причетні до діяльності морських і річкових портів. Кримінал знайдено у діючих договорах про спільну діяльність, звичних для всього цивілізованого світу й укладених за часів жорсткої кризи в економіці України. Серед тих, хто завдяки такому маневру піднявся на ноги, було і державне підприємство «Одеський морський торговий порт», очолюване М. Павлюком. Інвестори зобов’язалися відновити зруйновану інфраструктуру, забезпечити наявність постачальників вантажів, брати участь у поточних господарських справах. Замість дивідендів передбачили ряд пільг при обслуговуванні їхніх вантажів.
Результат, якщо подивитися з висоти сьогоднішнього дня, одержали приголомшливий. Ось декілька цифр. Якщо на момент розвалу СРСР вантажообіг ДП «ОМТП» складав 33 млн. тонн, то до 1993 р. знизився більш ніж удвічі — до 15 млн. тонн. Скоротилася значна кількість робочих місць, навіть мізерна зарплата виплачувалася з перебоями. І от до 2002 р. основний покажчик — вантажообіг — знову досяг 33 млн. тонн. Звичайно, не втратила і держава («ОМТП» належить їй). Тільки портові збори за минулий період склали $325 млн. До держбюджету перераховано $40 млн.
Чому ж міністри-соціалісти, які на словах печуться про благо народу, надумали різати курок (у списку 25 договорів), що несуть, хай не золоті, але великі й цілком їстівні яйця? Відповідь, наголошує американське видання, проста, як статут СПУ: у державному секторі капіталістами не повинно навіть пахнути. А, отже, укладені договори мають бути... денонсовані. «А як же закони? — здивується нормальний читач, який живе в нормальній країні. — Хай несправедливо скривджені звернуться до суду — та й по всьому». Але надії згадуваного на початку статті Ш. Катцу не виправдалися: чесними і справедливими суди так і не стали.
Та все ж, всупереч усьому, М. Павлюк не здався. Він бореться. Пліч-о-пліч з ним ті, хто теж не має наміру терпіти чиновницьке свавілля, хоч яке б політичне забарвлення воно мало: директор ЗАТ «Синтез ойл» С. Залевський і голова правління ВАТ «Ексимнафтопродукт» А. Романовський.
— Де ж логіка? — ставить риторичне запитання С. Залевський. — Наприклад, міністерству вдасться розірвати наш договір з портовиками. «Синтез ойл» одномоментно втратить $20 млн., вкладених в інфраструктуру об’єкта. Плюс поточні витрати, сума яких, уточнюю, теж не маленька. Паралельно переорієнтуємося на інший порт (не обов’язково український) — вантажопотоки ж наші. А що матиме Україна в особі ДП «ОМТП»? Тільки мінуси. Вкладені гроші нам так чи інакше доведеться повернути, а значить, їх витягнуть з активного обороту, що саме по собі вже погано. Якщо ж для цієї мети доведеться брати кредит в банку, — ситуація взагалі ахова. І не забудьте: ми відведемо з собою близько 40 відсотків вантажопотоку. Таким чином, портовики потраплять між леза щонайгостріших ножиць, які не знають пощади. З одного боку, потрібно гасити кредит і відсотки по ньому, з іншого, — доходи скоротилися мало не наполовину.
— А інвестиційний імідж країни? — включається в розмову Романовський. — Хто в неї поткнеться, знаючи, що навіть довгостроковий договір тут можуть за примхою окремо взятого чиновника в будь-який момент анулювати в односторонньому порядку?!
Заперечити що-небудь в даному випадку важко, вказує автор. Насправді, в державу, де вирують внутрішні економічні війни, серйозні інвестиції не прийдуть ніколи. Хоч що б там її лідери з найвищих трибун декларували.
